Мовозеавство семінар 1
ПРАКТИЧНЕ ЗАНЯТТЯ 1
Тема: МОВОЗНАВСТВО ЯК НАУКА. КЛАСИФІКАЦІЇ МОВ СВІТУ
1. Предмет і проблематика мовознавства
2. Методи лінгвістичних досліджень
3. Природа і сутність мови
4. Мова і мислення. Мова і мовлення
5. Гіпотези про походження мови
1. Предмет і проблематика мовознавства
Мовознавство – це наука про мову, її суть і суспільні функції, внутрішню структуру, закономірності функціонування й розвитку. Предметом мовознавства є природна людська мова, а об’єктом дослідження лінгвістів виступає мовлення як конкретний вияв мови. Мовознавство є теоретичним, а не практичним знанням мов. Зараз кожна освічена людина, крім своєї рідної мови, володіє ще однією / кількома іноземними мовами. при цьому не всі знавці мов можуть бути мовознавцями. вони можуть бути практиками, цебто практично володіти мовою, однак не знати її історії, стосунків з іншими мовами та не бути теоретиками.
Мова — явище суспільне, отже, й мовознавство належить до суспільних наук і передусім пов'язане з такими суспільними науками, як історія, археологія, етнографія, соціологія, психологія, літературознавство та ін.
Основні проблеми мовознавства – це лінгвістичні питання, на які до сих пір не знайдено відповідь або існує кілька суперечливих відповідей.
Основні проблеми, що охоплює курс:
природу і сутність мови (в науці немає єдиного розуміння цієї проблеми, різні напрями та школи по-різному її трактують);
структуру мови (мова — складне явище; чітке визначення структури мови, вироблення строгої системи наукових понять — одне із важливих завдань загального мовознавства);
походження мови та закономірності розвитку мов (виникнення людської мови, мовні зміни й фактори, які спричинюють їх тощо);
виникнення й розвиток письма;
класифікацію мов світу за походженням і за будовою;
шляхи й методи вивчення мовного матеріалу;
зв'язок мовознавства з іншими науками. Цими проблемами не вичерпується коло питань, які розглядає курс "Вступ до мовознавства", але й вони засвідчують, яким важливим є він у підготовці філолога.
2. Методи лінгвістичних досліджень
Методи лінгвістичних досліджень. У мовознавстві сформувались два основні підходи до вивчення явищ мови. Їх основоположниками вважають І. Л. Бодуена де Куртене і Ф. де Соссюра.Спільними для всіх наук є вихідні підходи до дослідження явищ — індукція й дедукція. їх часто називають методами.
Індукція (від лат. inductio "наведення") - метод дослідження, згідно з яким на підставі знання про окреме роблять висновок про загальне.
Дедукція (від лат. deductio "виведення") - метод дослідження, згідно з яким на основі загальних положень (аксіом, постулатів, гіпотез) роблять висновки про окремі факти. Іншими словами, індукція — це логічний умовивід від окремого до загального, а дедукція — від загального до окремого.
Основні методи лінгвістичних досліджень:
Описовий МЕТОД.
Його мета — дати точний і повний опис мовних одиниць. Суть методу полягає в інвентаризації та систематизації мовних одиниць. Так, наприклад, якщо необхідно дослідити фонетичну систему якоїсь мови, вчений повинен вичленити з мовлення всі звуки, ідентифікувати їх і подати їх повний список (інвентаризувати звуки), відтак класифікувати їх (виділити голосні й приголосні, приголосні поділити на сонорні й шумні, шумні — на дзвінкі й глухі тощо). Цей метод має велике практичне значення, оскільки пов'язує лінгвістику з суспільними потребами. На його основі створено так необхідні описові граматики різних мов і тлумачні, орфографічні, орфоепічні та інші нормативні словники.
ПОРІВНЯЛЬНО-ІСТОРИЧНИЙ МЕТОД.
Його об'єктом є споріднені мови, тобто ті, які мають спільного предка. Головне завдання цього методу — відкриття законів, за якими розвивалися споріднені мови в минулому. За його допомогою можна реконструювати (відтворити) давні не зафіксовані в пам'ятках писемності мовні одиниці — звуки, слова, їх форми і значення. Наприклад, порівняння східнослов'янської (української, російської, білоруської) форми слова город із польською grod (ogrdd), болгарською — град, литовською gardas, німецькою Garten, англійською garden дало можливість реконструювати індоєвропейську форму цього слова *gordъ (при реконструкції цієї форми враховували фонетичні закони, тобто закономірні зміни звуків, які мали місце в різних мовах після розпаду індоєвропейської прамови). Якщо описовий метод застосовують до вивчення сучасного стану мови, то порівняльно-історичний — до минулого, до того ж дуже далекого, яке не засвідчене писемними документами. Саме на основі порівняльно-історичного методу вчені дійшли висновку, що у далекому минулому існувала індоєвропейська мова-основа (прамова), відтак спільнослов'янська (праслов'янська) мова, з якої розвинулися всі слов'янські мови. На основі порівняльно-історичного методу створено історичні й порівняльно-історичні граматики мов і етимологічні словники (словники, які пояснюють походження слів).
ЗІСТАВНИЙ МЕТОД.
Його об'єктом є вивчення різних мов — споріднених і неспоріднених. Мета — шляхом зіставлення виявити спільні, однакові (ізоморфні) й відмінні, специфічні (аломорфні) риси зіставлюваних мов у звуковій, словниковій і граматичній системах. Так, наприклад, зіставлення дієслова в українській і англійській мовах виявить наявність в українській мові категорії виду (доконаного і недоконаного) і відсутність її в англійській мові, а зіставлення іменника — наявність в англійській мові категорії означеності (виражається артиклем the) і неозначеності (виражається артиклем а), якої немає в українській мові. Практичне застосування зіставний метод знайшов у теорії та практиці перекладу і в методиці викладання іноземних мов. На його основі створюють зіставні граматики мов, порівняльні типології мов та двомовні перекладні й диференційні словники.
СТРУКТУРНИЙ МЕТОД
Він застосовується при дослідженні структури мови, а його метою є пізнання мови як цілісної функціональної структури, елементи якої співвіднесені й пов'язані строгою системою відношень і зв'язків. Структурний метод реалізується в чотирьох методиках лінгвістичного дослідження — дистрибутивній, безпосередніх складників, трансформаційній і компонентного аналізу.
3. Природа і сутність мови
Одні вчені розглядали мову як біологічне явище, інші - як психічне, а треті - як суспільне. Так, скажімо, німецький мовознавець Август Шлейхер (1821-1868), який започаткував натуралістичний напрям у мовознавстві, вважав, що мова - природний організм, який народжується, розвивається, старіє й умирає. Німецькі вчені Макс Мюллер (1823-1900) та Йоганн-Готфрід Гердер (1744-1803) розглядали мову як явище психічне. Можна вважати, що такого ж погляду дотримувалися Вільгельм фон Гумбольдт (1767-1835), який розглядав мову як "дух", тобто свідомість народу, та Олександр Потебня (1835-1891). Репрезентований цими вченими напрям у мовознавстві отримав назву психологічного.
Більшість учених інтерпретують мову як явище соціальне. Таке трактування мови започаткували вже Дені Дідро (1713-1784), , а згодом обґрунтували Поль Лафарг (1842- 1911.
Мова, безумовно, не є біологічним явищем, бо вона не закладена в біологічній природі людини. Якщо б вона мала біологічну природу, то дитина, народившись, одразу б сама заговорила. Однак такого не буває. Дитину потрібно навчити мови. Діти, які з якихось причин опинилися поза суспільством, стають безмовними. Науці відомо чимало випадків, коли діти виростали серед тварин. Вони" звичайно, не розмовляли. Більше того, повернувшись у людський колектив, діти вже не могли спілкуватися навіть на примітивному рівні, оскільки пропустили так званий сенситивний період (вік від 2 до 5 років) - період найактивнішого опанування мови.
Про те, що мова не є біологічним явищем, свідчить і той факт, що межі мов і рас не збігаються. Так, скажімо, представники чорної (негроїдної) раси, негри США, розмовляють англійською мовою. Представники жовтої (китайці, японці, корейці та ін.) користуються різними мовами. Дитина розмовляє мовою людей, серед яких живе й виховується.
Дехто як аргумент на користь біологічної природи мови наводить феномен "єдиної дитячої мови": першими "словами" всіх дітей незалежно від їх етнічної належності є звукові комплекси типу папа, баба, мама. Однак це не осмислені слова, а лише дитяче лепетання. Діти вимовляють першими саме ці звукові комплекси, бо губні приголосні в поєднанні з голосним [а] є найлегшими для відтворення (вимова губних вимагає значно менше зусиль, ніж вимова язикових, а для вимови [а] потрібно лише відкрити рот і творити звук). Та й значення цих слів у різних мовах не збігаються. Так, мама в українській мові має значення "мати", а в грузинській - "батько"; папа в російській мові означає "батько", а в українській - "хліб"; баба в українській мові означає "бабуся", а в турецькій - "батько". Отже, єдиної дитячої мови нема.
Мову не можна розглядати і як явище психічне. Оскільки психіка в кожної людини своя, неповторна, то за умови психічної природи мови на світі було б стільки мов, скільки людей.
Мова - явище суспільне. Вона виникла в суспільстві, обслуговує суспільство, є однією з найважливіших ознак суспільства і поза суспільством існувати не може.
Визнаючи суспільний характер мови, слід зазначити, що в мові є чимало такого, що пов'язує її з біологічними і психічними явищами. Так, скажімо, на відміну від інших приматів тільки людина має мовний ген, тобто природну схильність і здатність до оволодіння мовою. У мовленні окремих людей відображені їх психічні особливості, а в загальнонаціональній мові - психічний склад нації, її менталітет.
4. Мова і мислення. Мова і мовлення
Мова і мислення є рівноправними, взаємопов'язаними явищами, які впливають одне на одного, забезпечують потреби людини у спілкуванні та пізнанні навколишньої дійсності.
Мова – особливий засіб спілкування, так само, як мовлення – особлива психічна діяльність. Мовлення також слугує спілкуванню. По суті, мовне спілкування відбувається саме в мовленні.
Щодо мови і мислення в науці існували два протилежні й неправильні погляди — ототожнення мови й мислення (Д. Шлейєрмахер, И.-Г. Гаман) і відривання мови від мислення (Ф.-Е. Бенеке). Представники першої точки зору вважали, що мова — це всього лише форма мислення. А оскільки відомо, що кожне явище має форму і зміст, то мова й мислення разом становлять один об'єкт. Представники протилежного погляду стверджували, що мова й мислення між собою абсолютно не пов'язані, мислення не залежить від мови, воно здійснюється в інших формах.
Мова та мовлення: спільне й відмінне
У мовленні реалізуються всі багатства мови, всі її виражальні можливості. Водночас мова збагачується через мовлення. Наведемо приклади:
• 1. Мова – знакова система; знаки – це слова, звуки, морфеми, словосполучення, фразеологічні одиниці тощо. Під системою розуміються рівні мови, її внутрішні зв'язки, взаємодії, правила мови, парадигми, моделі. Мовлення – це саме спілкування, вираження думки, це вербальне, мовне спілкування, самовираження.
• 2. Мова – потенційна система знаків. Мовлення – це дія та її продукт, це діяльність людей, воно завжди мотивоване – викликане обставинами, ситуацією, завжди має певну мету.
• 3. Мова консервативна, стабільна (як правило). Мовлення припускає винятки, саме у мовленні (узусі) з'являються нові слова.
• 4. Мова підкоряється нормі (закону), яка формується спеціалістами-мовознавцями і зберігається у вигляді словників. Мовлення також, в ідеалі, підкоряється нормі літературної мови, однак порушення норми є, оскільки мовлення на відміну від мови – індивідуальне.
• 5. Мова стабілізує, об'єднує народність, націю, державу. Мовлення, будучи реалізацією мови, також об'єднує, але водночас породжує жаргони, арго, професіоналізми, зберігає діалектні та індивідуальні особливості людей. Мовлення – індивідуальне, ситуативне.
• 6. Мова має рівневу структуру (фонетичний, лексичний, морфемний, морфологічний, синтаксичний та ін. рівні), а також певну кількість звуків, морфем, відмінків тощо. Мовлення ж – лінійне, вона розгортається у часі і просторі. Кількість речень і текстів може бути необмежена. З філософського погляду, мова – це категорія сутності і загального, мовлення – виконує роль явища й окремого.
• 7. Мовлення завжди можна оцінити (правдиве, лицемірне, художнє тощо), мову – ні.
Мислення - узагальнене й абстрактне відображення мозком людини явищдійсності в поняттях, судженнях й умовиводах. Мисленню властиві такіпроцеси, як абстракція, узагальнення, аналіз, синтез, постановка певнихзавдань і знаходження шляхів їх розв'язання, висунення гіпотез тощо. Насправді мова й мислення тісно пов'язані між собою, але цей зв'язок не є простим, прямолінійним, тому єдність мови та мислення не є їх тотожністю. З одного боку, немає слова, словосполучення, речення, які б не виражалидумки. Однак мова - це не мислення, а лише одне з найголовніших знарядь, інструментів мислення. З іншого боку, існують й інші форми мислення, якіздійснюються невербально (несловесно).
Загалом існує три типи мислення: а) чуттєво-образне (наочно-образне); б) технічне (практично-дійове); в) поняттєве (словесно-логічне).
Наочно-образне мислення - мислення конкретними образами, картинами (в мозку прокручується своєрідний фільм). Воно притаманне не тільки людині, а й вищим тваринам - собакам, кішкам, мавпам тощо. Чуттєво-образнемислення властиве всім людям, а особливо представникам творчих професій(письменникам, художникам, артистам, режисерам, балетмейстерам тощо). Існування цього типу мислення переконливо заперечує поширену донедавнадумку, що мислення протікає тільки в словесній формі. Коли художник-мариніст І. Айвазовський писав картину "Дев'ятий вал", він не обмірковувавїї за допомогою слів, а переніс на полотно образ, який визрів у йогоромантичній уяві: неосяжна велич й буйна могутність морської стихії, вогненні присмерки, грайливе на хвилях місячне світло, відвага людей, якімужньо борються з розбурханою стихією.
Практично-дійове мислення - здійснюється без участі мови. Воно, як і наочно-образне мислення, властиве вищим тваринам і людині. Чи не першим на цей тип мислення звернув увагу німецький філософ Г.-В.-Ф. Гегель, який, зокрема, вказав на те, що безпосередня трудова діяльність, скажімо працякаменяра, обов'язково вимагає мислення.Практично-дійове мисленняпритаманне всім людям, але найбільшою мірою спеціалістам технічнихпрофесій. Інколи інженеру легше створити нову машину, ніж захистити свійпроект (важко підбирати потрібні слова та вирази). А від тих, хто працює на комп'ютерах, можна почути, що вони мислять машинною (комп'ютерною) мовою.
Поняттєве мислення - здійснюється за допомогою мови. Абстрактні поняттяпро любов і ненависть, життя і смерть, мову й мислення, науку й культуру, теорію відносності А. Ейнштейна чи гіпотезу вроджених граматичнихструктур Н. Хомського осмислити і передати без участі мови неможливо. Однак слід зауважити, що людина і в цьому випадку не завжди мислитьвслух, тобто вимовляючи слова. Частіше люди мислять за допомогоювнутрішнього мовлення ("про себе"), яке відрізняється від зовнішнього тим, що є згорнутим, зредукованим.
У людей усі типи мислення переплітаються, але превалює поняттєве, тобтоосновним знаряддям мислення є мова.
5. Гіпотези про походження мови
ЗВУКОНАСЛІДУВАЛЬНА ГІПОТЕЗА Мова виникла шляхом наслідування людиною звуків природи. Започаткували Демокріт (460 до н.е. – ?) і Платон (427-347 р. до н.е.). У XIX ст. її підтримував Вільям Уїтні (1827-1894). Відтворення ревіння звірів, крику птахів, шуму води, вітру зумовлювало появу перших слів, наприклад, му, гав-гав, дзінь-дзінь, бац, кап тощо, від яких потім утворилися похідні типу гавкати, гавкання, гавкіт', капати, капання, капля тощо. Інколи подібні за звучанням звуконаслідувальні слова властиві декільком мовам: зозуля – чес. кукачка, франц. куку, іспан. куко, румун. кук, болгар. кукавіца, словац. кукавіца, польськ. кукулка, рос. кукушка. Проте зазвичайзвуконаслідувальні слова в різних мовах не збігаються.
Прийняти таку гіпотезу неможливо, бо згідно з нею мова виникла випадково, а не за необхідністю, тому існування суспільства для її виникнення не є обов'язковим.
Отже, серйозно сприймати цю гіпотезу немає підстав. Тому М. Мюллер жартівливо назвав її “теорією гав-гав”.
ЗВУКОСИМВОЛІЧНА ГІПОТЕЗА
Між почуттями й емоціями людини і звуками є певний прямий зв'язок. Звуками людина передає свої враження про навколишній світ. Близька до звуконаслідувальної. Деякі вчені навіть ототожнюють їх. Але оскільки в основу цієї гіпотези покладено не звуконаслідування, а звукосимволізм, що, безумовно, є іншим явищем, то цілком виправдано цю гіпотезу виокремлювати. Критики цієї гіпотези як контраргумент наводять приклади, де ці "приємні звуки" служать для вираження не завжди приємних понять лай, балда, дилда тощо. Однак дослідження 80-х років XX ст. свідчать на користь того, що власне звукосимволізм відіграв велику роль у виникненні мови.
ВИГУКОВА ГІПОТЕЗА (ЕМОЦІЙНА, ДОВІЛЬНИХ ВИГУКІВ).
Предмети навколишнього світу викликали в людини певні почуття, і вона мимоволі вимовляла звуки, які й стали першими словами. А отже, слово – дзеркало душевного стану людини. Скажімо, первісна людина натрапила в спеку на струмочок і від радості вигукнула "ах!". Від цього вигуку утворилися похідні – ахати, ахання, ахало, і таким чином формувалася мова. Започаткували цю теорію епікурейці Давньої Греції (IV-III ст. до н.е.), які вважали, що виникнення мов зумовлене природною потребою людини виражати звуками свій душевний стан. Безумовно, не можна заперечувати значення емоцій і почуттів у розвитку мови, але прийняти вигукову гіпотезу походження мови важко,бо головну причину виникнення мови вона вбачає в індивідуальному душевному стані людини. Виникнення мови, за цією теорією, є випадковим явищем (хоча зрозуміло, що жодна дитина не заговорить, поки не опиниться серед мовців).
ГІПОТЕЗА СОЦІАЛЬНОГО ДОГОВОРУ
Її основоположником вважають Діодора Сицилійського (90-21 pp. до н.е.), який писав "Спочатку люди вели невлаштований спосіб життя, подібно до звірів, поодинці виходили на пасовища і живились смачною травою і плодами. Біда навчила їх захищатися від звірів, допомагати один одному. Вони почали поступово впізнавати один одного. їх звуки були ще неосмисленими і нечленороздільними, але поступово вони перейшли до слів і встановили символи для кожної речі, створили зрозуміле для них самих пояснення всього, що їх оточує". Речі дістали свої назви, тобто є розвитком учення Демокріта й Аристотеля про умовність, довільність назв (назви за домовленістю).
ГІПОТЕЗА ЖЕСТІВ
Спочатку виникла мова жестів, а потім на її основі звукова мова. Її обстоював російський учений Микола Якович Марр (1864-1934). За цією гіпотезою, Про можливість виникнення звукової мови на основі жестів твердили представники й інших гіпотез. Прибічник вигукової гіпотези німецький учений Вільгельм Вундт (1832-1920), зокрема, вважав, що із самого початку існувало дві мови – мова жестів і мова звуків. За допомогою звуків виражали почуття, а за допомогою жестів – уявлення про предмети. Як доказ цієї гіпотези наводять факт існування мови жестів у наш час.