Еволюція європейського інтеграційного процесу (1970-ті – початок 1980-х)
Західна Європа зіткнулася з викликами:
Дві економічні кризи та провал планів щодо створення Європейського економічного та валютного союзу.
Інституційна неузгодженість та криза механізму прийняття рішень.
Розширення ЄЕС (переговори з Грецією, Іспанією та Португалією).
Криза щодо внесків Великобританії до бюджету ЄЕС.
Європейський парламент виступив рушійною силою модифікації установчих договорів ЄЕС.
У 1981р. було створено відповідну інституційну комісію.
14.02.1984 Європейський парламент ухвалив проект Договору про Європейський Союз.
Представив його на розгляд Ради міністрів та Європейської ради.
Базис документу - федералістський підхід до інтеграції.
Причина неприйняття в ряді країн- членів.
За ініціативи президента Франції Ф.Міттерана на саміті Європейської ради у Фонтенбло було прийнято рішення про створення спеціального Комітету з питань розробки основних положень майбутнього документа.
Вперше від підписання Римських угод 1957 р. мав змінити політико-правові основи Європейських співтовариств.
Єдиний Європейський акт
Поправки до Римського договору та положення про ЄПС були відображені в «Єдиному Європейському акті», підписання якого відбулося 17.02.1986.
На відміну від проекту Договору про Європейський Союз, прийнятого Європарламентом, в основу цього документа було покладено принцип міждержавного співробітництва.
До найбільш суттєвих надбань ЄЄА слід віднести:
Акт закріпив дату остаточної побудови спільного внутрішнього ринку ЄС – 31.12.1992.
Саме з цього моменту територія всіх країн-членів ЄЕС перетворювалася в єдиний простір без внутрішніх кордонів (вільне пересування товарів, капіталу, осіб та послуг).
Велике значення мало створення Шенгенської зони (14.07.1985), що полегшило візовий режим та митні пересування всередині Європи.
ЄЄА розширив компетенції ЄЕС, доповнивши їх рядом нових спільних політик:
Науково-технічною.
Транспортною.
Питаннями охорони навколишнього середовища (створення Європейської агенції із захисту навколишнього середовища).
Співробітництва в економічній та валютній політиці.
Регіонального розвитку (зменшення розриву у розвитку між регіонами за рахунок структурних фондів ЄЕС: Європейського фонду орієнтації та гарантій в галузі сільського господарств, Європейського соціального фонду, Європейського фонду регіонального розвитку, фондів Європейського інвестиційного банку).
Входження Європейського політичного співробітництва до правового поля ЄЕС: розширення компетенції ЄЕС на сферу ЗП та політичних аспектів безпеки, створення постійного Секретаріату системи міжурядових консультацій з питань зовнішньої політики (ЄПС)
Зміни в інституційному механізмі ЄЕС:
Юридичне закріплення Європейської ради вищим органом політичного керівництва ЄЕС.
Розширення практики застосування принципу більшості при голосуванні в Раді міністрів ЄЕС та встановлення переліку питань, щодо яких рішення мають прийматися одностайно.
Розширення ролі Європейського парламенту в системі прийняття рішень органами ЄЕС, надання цьому представницькому інститутові деяких законодавчих функцій, насамперед у питаннях приєднання до ЄЕС нових членів та укладання угод про асоціацію.
Створення Європейського Союзу
Значні геополітичні зміни, що відбулися наприкінці 1980-х рр., поставили Європейські співтовариства перед необхідністю вирішення трьох важливих питань:
забезпечення подальшого залучення об’єднаної Німеччини в європейські інтеграційні процеси.
сприяння економічним та політичним реформам у країнах ЦСЄ.
вироблення ефективного механізму співробітництва у сфері ЗП та оборони.
Підписання Маастрихтського договору про створення Європейського Союзу ознаменувало новий етап розвитку європейської інтеграції.
Важливе значення мало й те, що поняття «Європейський Союз» із символу перетворилося в юридично закріплену формулу.
На зустрічі глав держав та урядів країн-членів ЄЕС, що проходила в грудні 1991р. в Маастрихті, було прийнято два документи:
Договір про Європейський Союз і Заключний акт про валютно-фінансовий союз, що мав силу договору.
7.02.1992 в Маастрихті відбулося підписання цих документів 12 країнами ЄЕС, результатом чого стало внесення доповнень та змін до установчих документів Європейських співтовариств (Паризького договору 1951 р. та Римських договорів 1957р.) та значне поглиблення та розширення сфери діяльності ЄЕС.
Згідно з Маастрихтським договором на базі Європейських співтовариств (Європейського об’єднання вугілля та сталі, Євратому та Європейського економічного співтовариства) та системи Європейського політичного співробітництва утворювалася нова структура – Європейський Союз.
Цілями Союзу проголошувалися:
сприяння економічному та соціальному прогресу шляхом побудови простору без внутрішніх кордонів;.
посилення економічного та соціального зближення та створення економічного й валютного союзу з подальшим введенням спільної валюти;.
утвердження ідентичності ЄС на міжнародній арені шляхом проведення спільної зовнішньої політики та політики безпеки з можливим визначенням у майбутньому спільної оборонної політики;.
зміцнення захисту прав та інтересів громадян країн-членів шляхом впровадження інституту громадянства ЄС та розширення співробітництва у сфері юстиції та внутрішніх справ, що включало в себе проведення спільної імміграційної та візової політики й співробітництво між судовими, правоохоронними і митними органами.
Структура ЄС спиралася на три опори – Європейське співтовариство, Спільна зовнішня політика і політика безпеки, співробітництво у сфері юстиції та внутрішніх справ.
В той же час ЄС, у цілому, не отримав статусу юридичної особи, правосуб’єктність залишилася лише за першою опорою ЄС – Європейським Співтовариством.
Принципи, що визначають відносини між Союзом і державами-членами, розроблені в Маастрихтському договорі:
пріоритет права Співтовариства над національним правом, пряма дія правових актів Співтовариства як відносно державних закладів, так і юридичних та фізичних осіб.
В основу функціонування ЄС було покладено принцип субсидіарності, що стосувався розподілу повноважень між Союзом та країнами-членами.
У відповідності до цього принципу повноваження організації (крім сфер, які належать до її виключної компетенції) поширюються лише на питання, що не можуть бути ефективно вирішені на національному рівні.
Вагоме місце в Маастрихтських угодах займало питання економічного та валютного союзу, досягти якого передбачалося протягом 1990-1999рр.
Важливе значення в Договорі про Європейський Союз мав розділ V, в якому регулювалися питання Спільної зовнішньої політики і політики безпеки (СЗПБ).
Основою СЗПБ є міждержавне співробітництво із незначною роллю наднаціональних інституцій.
Європейська рада визначає принципи, основні напрямки та спільні стратегії СЗПБ, їх імплементація доручена Раді міністрів.
Процес ратифікації Маастрихтського договору був значно ускладнений позицією окремих країн-членів.
У Франції, ФРН, Іспанії та Португалії процес ратифікації ускладнювався необхідністю попереднього перегляду національних конституцій для їх узгодження з положеннями Договору (передача частки суверенітету комунітарним органам).
В таких країнах, як Франція, Данія та Ірландія питання ратифікації договору було винесено на референдум, що активізувало дебати в політичних та громадських колах цих країн. Так, у Франції перевага голосів на користь Договору виявилася мінімальною (51%).
Із значними труднощами проходила ратифікація і в британському парламенті, проблему ухвалення документа прем’єр-міністр Дж.Мейджор пов’язав із вотумом довіри уряду.
Найбільші труднощі виникли у Данії, де під час першого референдуму 2.07.1992 більшість населення (50.7%) проголосувала проти участі країни в ЄС.
На засіданні Європейської ради в Единбурзі (грудень 1992р.) було прийнято “Протокол про деякі положення стосовно Данії”, згідно з яким країна мала право відмовитися від участі у третьому етапі побудови економічного та валютного союзу та проведенні спільної оборонної політики ЄС.
Позитивні результати другого референдуму від 18.05.1993 уможливили позитивне завершення ратифікаційного процесу.
Маастрихтський договір набув чинності 1.11.1993.
Амстердамський договір (2.10.1997)
розширення компетенції ЄС у сфері внутрішньої політики: Європол, створений у Гаазі в якості центру по збору, обробки та обміну інформацією, наділяється оперативними функціями.
регулювання правового становища громадян країн ЄС: заходи проти проявів дискримінації, обов'язковим для всіх країн ЄС стає принцип рівноправності чоловіка і жінки.
розширення функцій союзу в сфері соціальної політики: вперше з’явилася глава про координацію політики зайнятості; встановлювалися мінімальні стандарти в галузі охорони здоров'я.
зміцнення і вдосконалення механізму СЗППБ.
нові функції з регулювання міжнародних криз: до компетенції ЄС віднесено здійснення гуманітарних акцій, а також операцій з підтримання і зміцнення миру.
З метою підготовки інститутів ЄС до розширення було підписано Ніццький договір (26.02.2001).
Головні зміни стосувалися обмеження розміру та складу Європейської Комісії, розширення голосування кваліфікованою більшістю голосів в Раді ЄС, надання більшої гнучкості процедурам посиленої співпраці.
Зміцнівши після кількох хвиль розширення в ЄС вирішили поглибити інтеграцію. 29.10.2004 у Римі було підписано Договір про запровадження Конституції для Європи.
У разі схваленнями усіма державами-членами Євросоюзу Конституція мала замінити собою всі попередні установчі договори про Євросоюз та заснування європейських співтовариств.
Договір був ратифікований 18 країнами-членами ЄС, але внаслідок негативного результату голосування на референдумах в Нідерландах і Франції у 2005р. ратифікаційний процес було згорнуто.
На заміну Конституції було вироблено Лісабонський договір (13.12.2007).
Положення Лісабонського договору враховують перспективи поглиблення європейської інтеграції.
Тому реформування охопило практично усі сфери діяльності ЄС.
Нововведення стосуються і наділення Євросоюзу міжнародною правосуб’єктністю.
В діяльності інститутів ЄС посилились елементи наднаціональності.
Високий представник з питань зовнішньої політики і безпеки зайняв посаду заступника голови Комісії і став головною посадовою особою, яка відповідає за реалізацію СЗППБ (зараз Кайя Каллас).
Основні інституції ЄС:
Європейська Рада: керівники держав-учасниць; джерело політичних ініціатив, розв’язання суперечок. Голова ЄР (Антоніу Кошта).
Рада ЄС=Рада міністрів: законодавчий орган ЄС; 27 міністрів в залежності від обговорюваного кола питань.
Єврокомісія: 27 комісарів; управлінські функції; виконання бюджету. Голова ЄК (У. фон дер Ляєн).
Суд ЄС.
Європарламент: законодавство, бюджетування, контроль ЄК (Роберта Мецола).
Найбільш складним і суперечливим було питання про вступ до ЄС країн ЦСЄ. На початковому етапі ЄС розробив стратегію тіснішої співпраці з країнами ЦСЄ на основі угод про асоціацію, відомих як “європейські угоди”.
Першими такі угоди з ЄС 16.12.1991р. підписали Угорщина, Польща та Чехословаччина.
Згодом вони були підписані з усіма державами ЦСЄ, з балканськими країнами підписали Угоди про асоціацію та стабілізацію.
“Європейські угоди” містили положення про можливість їх вступу до ЄС, регулювали політичні та економічні відносини з союзом, включаючи встановлення режиму вільної торгівлі, однак статус асоціації не був гарантією вступу до ЄС.
Туреччина підписала угоду про асоціацію у 1963р. та подала заявку на вступ у 1987р.
У червні 1993р. на саміті в Копенгагені Європейська Рада затвердила набір критеріїв, яким повинні відповідати країни-кандидати для вступу до Євросоюзу. Копенгагенські критерії включають:
стабільність інститутів, що гарантують демократію, верховенство права, повагу до прав людини, повагу і захист національних меншин (політичні критерії);
наявність дієвої ринкової економіки і здатність витримувати конкурентний тиск та дію ринкових сил у межах Співтовариства (економічні критерії);
здатність узяти на себе зобов’язання, що випливають із членства у Євросоюзі, у тому числі щодо суворого дотримання цілей політичного, економічного, валютного союзу (інші критерії).
Зараз країнами-кандидатами на вступ до ЄС:
кандидати, що ведуть перемовини: Албанія, Молдова, Північна Македонія, Сербія, Україна, Чорногорія
кандидати: Боснія і Герцеговина, Грузія
країни, що подали заявку на вступ: Косово
кандидати, перемовини з якими заморожені: Туреччина (проблема невизнаної Турецької Республіки Північного Кіпру з 1974р. внаслідок територіального конфлікту між греками-кіпріотами та турками-кіпріотами)
Брексіт=вихід ВБ з ЄС: референдум 2016р.; остаточний вихід 31.01.2020.
Дезінтеграція Югославії
Після смерті І.Б.Тіто в травні 1980р. президентська влада перейшла до інституту колективного керівництва – федеральної президії.
При дотриманні принципу щорічної ротації його головою обирався представник однієї з республік і країв.
Економічна ситуація в країні була складною. Скоротилася допомога з зовнішніх джерел.
Спробу вивести економіку країни з прірви шляхом «шокової терапії» зробив в 1989р. уряд, очолюваний хорватом Анте Марковичем.
Реформою були незадоволені економічні та управлінські еліти окремих республік. Це стимулювало сепаратизм.
Напруженість посилювалася релігійними і історичними чинниками:
більшість населення Словенії і Хорватії становили католики, серби, чорногорці та македонці були православними, в Боснії і Герцеговині було значне число слов'ян-мусульман, які вважалися окремою етнічною групою за ознакою релігійної приналежності. Мусульманами були і албанці, що населяли автономний край Косово.
27.09.1989 парламент югославської республіки Словенії прийняв поправки до своєї конституції, які проголосили право республіки вийти зі складу СФРЮ.
У тому ж 1989р. албанська більшість Косова виступило з вимогами підвищити статус цього краю, оголосивши його республікою. Сербське населення краю було налякане цими настроями.
На хвилі анти балканських настроїв 9.01.1990 на перших багатопартійних виборах в Сербії президентом став Слободан Мілошевич – керівник сербської організації комуністів, які перетворили свою партію в соціалістичну.
С.Мілошевич виступав під гаслами збереження територіальної єдності Югославії і необхідності боротьби з сепаратизмом.
28.09.1990 сербський республіканський парламент прийняв рішення про ліквідацію автономії Косово, в край були направлені війська.
23.12.1990 в Словенії був проведений референдум, учасники якого висловилися за незалежність Словенії. Такий же референдум був проведений в Хорватії, яка теж ухвалила рішення про вихід з Югославії.
У грудні 1990р. в Хорватії була прийнята нова конституція, що оголошував її «державою хорватського народу».
Тим часом, 30% населення Хорватії в тих адміністративних межах, які вона мала в складі СФРЮ, становили серби.
Хорватські серби проживали компактно. Це було пов'язано з тим, що після Другої світової війни, коли формувалися адміністративні кордони югославських республік, до складу Соціалістичної Республіки Хорватії за наполяганням І.Б.Тіто (який за національністю був хорватом) були включені землі з переважанням сербського населення. Тоді ж до складу Хорватії було передано все населене мусульманами боснійське узбережжя Адріатики – що незабаром викликало конфлікт Хорватії з Боснією і Герцеговиною.
Побоюючись дискримінації після прийняття нової конституції, сербське населення Хорватії проголосило на переважно сербських територіях створення власного державного утворення – Республіки Сербська Крайна (РСК). Вона проголосила свою незалежність і стала домагатися об'єднання з Сербією. У 1991р. сербський парламент це прохання відхилив. С.Мілошевич хотів утримати Хорватію в складі єдиної Югославії.
Допомогу РСК стали надавати наявні на території Хорватії частини Югославської народної армії.
В Югославії розвивався політична криза.
У травні 1991р. федеральний уряд у Белграді вже виражав інтереси Сербії, представники Хорватії і Словенії перестали брати в ньому участь.
9.05.1991 уряд в Белграді прийняв рішення надати особливі повноваження Югославській народній армії для проведення операцій в Хорватії – формально для того, щоб не допустити захоплення хорватською владою армійського майна і федеральної власності. Це тільки погіршило ситуацію.
26.06.1991 Словенія і Хорватія заявили про вихід зі складу СРФЮ. Федеральна влада у Белграді не визнала ці акти.
Конфлікт федеральної і республіканської влади вилився в криваві зіткнення за участю частин регулярної армії.
Почалися збройні сутички загонів хорватських правих і формувань сербів Республіки Сербська Крайни.
В Югославії почалася громадянська війна, яка мало зачепила Словенію, однорідну в етнічному відношенні і відокремлену від Сербії територією Хорватії.
За збереження єдності СФРЮ виступали тільки Сербія і Чорногорія. Але з огляду на фактичний розпад СФРЮ обидві республіки 12.02.1992 р теж прийняли рішення про створення власної держави – Союзної Республіки Югославії (СРЮ).
Серед країн Західної Європи єдності думок щодо югославського питання не було.
Німеччина визнала Словенію і Хорватію в грудні 1991р. і вимагала того ж від інших країн ЄС. Німецькі корпорації вважали, що їм буде вигідним економічне освоєння простору нових держав.
Франція поставилася до сепаратистських тенденцій в Югославії насторожено, побоюючись, що перемога сепаратистів на Балканах може спричинити пожвавлення відцентрових тенденцій в самій Франції – на Корсиці. Страхи Франції знаходили розуміння в ВБ, Бельгії та деяких інших країнах Західної Європи, що стикалися з сепаратизмом на своїй території.
Адміністрація США займала в югославському питанні очікувальну позицію, побоюючись, що визнання незалежності Хорватії та Словенії спровокує війну і загострить відносини між Заходом і Росією.
На початку 1992р. керівництво РФ в особі міністра закордонних справ А.В.Козирєва (всупереч очікуванням західних політиків) енергійно виступило за визнання незалежності Хорватії та Словенії, підтримавши позицію Німеччини.
15.01.1992 країни Європейського співтовариства визнали хорватський і словенський уряд. Те ж саме зробила Росія. У квітні 1992р. країни Європейського Союзу визнали незалежність Боснії і Герцеговини. Її президентом став лідер мусульманської громади Алія Ізетбегович.
Населення цієї республіки складався з сербів, хорватів і мусульман. Мусульмани складали меншість і мусульманська громада перебувала в неприязних відносинах як з сербською, так і з хорватською громадами.
Незабаром після проголошення незалежності Боснії та Герцеговини боснійські серби на чолі з лідером їхньої громади Радованом Караджичем в січні 1992р. на території сербських районів Боснії і Герцеговини проголосили створення Республіки Сербської. У липні 1992 р. боснійські хорвати теж заявили про створення власної «держави» - Герцег-Босна. Влада А.Ізетбеговіча зберігалася тільки в столиці м.Сараєво і деяких інших містах з переважанням мусульманського населення.
Навесні 1992р. з конфлікту між мусульманами і сербами в Сараєво по всій країні почалися сутички між сербами, хорватами та мусульманами.
Уряд Сербії став надавати допомогу боснійським сербам.
Відносини між хорватами і сербами в Боснії і Герцеговині були гіршими, ніж між хорватами і мусульманами.
Хоча Сербія і Хорватія були готові розділити Боснію і Герцеговину між собою, боснійські хорвати за підтримки уряду Хорватії були згодні на союз з мусульманами заради того, щоб не допустити перемоги боснійських сербів.
До союзу з хорватами мусульман підштовхували і західні країни.
Для розслідувань військових злочинів на території колишньої Югославії за рішенням Ради безпеки ООН 25.05.1993 в Гаазі був створений Міжнародний трибунал по колишній Югославії (МТКЮ).
З метою координації підходів до врегулювання становища на Балканах була сформована під егідою ООН Контактна група по колишній Югославії в складі Росії, США, ВБ, Франції та Німеччини. Її завданням було знайти спосіб примирення сторін і запропонувати план врегулювання – перш за все в Боснії.
В1992-1994рр. представники ООН, Євросоюзу і Контактної групи підготували кілька варіантів плану розділу Боснії на сербську, мусульманську і хорватську частини. Жоден з проектів не отримав схвалення воюючих сторін.
Адміністрація США після приходу до влади Б.Клінтона в 1993р. прийшла до висновку про необхідність застосувати силу проти боснійських сербів і Сербії. 28.02.1994 ВПС НАТО вперше застосували на території колишньої Югославії зброю, збивши чотири сербських військових літака. Після цього масштаби втручання НАТО в боснійський конфлікт стали збільшуватися.
У грудні 1995р. за санкцією Ради безпеки ООН в Боснію і Герцеговину для попередження військових зіткнень між громадами були введені сухопутні війська НАТО.
Президент С.Мілошевич прийшов до висновку про доцільність таємного компромісу з президентом Хорватії Ф.Туджманом про «розмін»: Сербія погодилася б змиритися з придушенням хорватами опору сербів всередині Хорватії – в Сербській Крайні, а Хорватія за це не стала б заперечувати проти відділення від Боснії сербських територій і їх входження до Сербії. Доля мусульмано-хорватської федерації в цьому випадку не цікавила Белград і її могла б поглинути Хорватія.
У червні 1995р. з мовчазної згоди С.Мілошевича хорватські збройні сили змогли придушити опір сербів в Сербській Крайні і захопили всю її територію. Це супроводжувалося етнічними чистками і численними жертвами серед мирного сербського населення. Десятки тисяч сербів бігли з Хорватії в Сербію. Незважаючи на цю жертву керівництво Сербії не змогло домогтися приєднання сербських частин Боснії.
У другій половині 1995 р., спираючись на резолюцію Ради безпеки ООН № 836 (прийняту 4.06.1993) та в координації з командуванням сил ООН щодо захисту «зон безпеки», озброєні сили НАТО почали наносити авіаудари по позиціях боснійських сербів. Сили Р.Караджича не могли їм протистояти. Дії НАТО в Боснії вийшли за рамки мандата ООН. Це викликало заперечення РФ. Хоча російське керівництво в 1992-1994 рр. підтримувало дії Євросоюзу і США в колишній Югославії, після масованих бомбових ударів по сербам Москва виступила з протестами.
Зазнавши ряд військових поразок, сербські сили в Боснії погодилися на переговори. У листопаді 1995 р. м.Дейтоні (США) відбулася зустріч лідерів Сербії, Хорватії, Боснії та Герцеговини за участю представників Росії, США і ЄС, в ході якої було парафовано текст мирних угод з врегулювання боснійського конфлікту. Боснія і Герцеговина були перетворені в конфедерацію з двох частин – Республіки Сербської і Мусульмано-хорватської федерації – зі слабким центральним урядом. 14.12.1995 в Парижі відбулося підписання угод про врегулювання між Хорватією, Сербією та Боснією і Герцеговиною. Угода фактично передбачала вирішення конфлікту на основі масового переміщення цивільного населення – з хорватських і мусульманських районів бігли серби, з сербських – вцілілі там мусульмани і хорвати.
Косовський конфлікт
В кінці 1990-х рр. загострився конфлікт в сербському краї Косово, населення якого складалося з албанців і сербів за чисельної переваги перших. Ще в 1989р. у відповідь на вимоги албанської більшості оголосити край республікою лідер Сербії С.Мілошевич де-факто скасував автономний статус Косово (за конституцією 1974р., входячи до складу Сербії, Косово фактично