Нотатки з хвороб вуха, вроджених аномалій та травм
АНОМАЛІЇ РОЗВИТКУ ВУХА
Вроджені аномалії розвитку вуха зустрічаються переважно у зовнішньому та середньому відділах; вуха внутрішнього та середнього відділів розвиваються в різні терміни і різних місцях, тому за важких природжених аномалій зовнішнього або середнього вуха внутрішнє вухо може залишатися нормальним.
Інcидентність: за даними фахівців, ~ на населення мають природжені аномалії зовнішнього та середнього вуха (С.Н. Лапченко, 1972).
Тератогенні чинники поділяють на:
ендогенні (генетичні);
екзогенні (іонізуюча радіація, лікарські препарати, авітаміноз А, вірусні інфекції: корова краснуха, кір, вітряна віспа, грип).
Можливі ушкодження в різних відділах вуха:
1) вушної раковини; 2) вушної раковини, зовнішнього слухового тракту, барабанної порожнини; 3) зовнішнього та середнього вуха та дефект кісток обличчя.Спостерігаються такі вади розвитку вушної раковини:
макротія (tocia rotia) — велика вушна раковина;
мікротія (microtia) — мала, деформована раковина;
анотія (anotia) — відсутність вушної раковини;
відстовбурчені вушні раковини;
придатки вушної раковини (пародонокі чи численні) — невеликі шкірні утворення попереду раковини з шкіри, підшкірної жирової клітковини та хряща;
привушні (парааурикулярні) нориці — порушення closures ектодермальних кишень (2–3 випадки на 1000 новонароджених); локалізація зазвичай — основа ніжки завитки; можливе атипове розміщення.
Аномалії розвитку зовнішнього слухового ходу та середнього вуха призводять до порушень слуху за кондуктивним типом.
Комбінації: мікротія може поєднуватися з гіпоплазією середнього вуха; спостеріваються різноманітні варіанти недорозвитку слухових кісточок, відсутність сполучення між ними (частіше між молоточком та клиноподібною часткою).
Лікування: хірургічне, спрямоване на косметичний дефект та реконструкцію звукопровідної системи зовнішнього та середнього вуха.
Відновлення зовнішнього слухового ходу у дітей до ~7 років;
виправлення косметичного дефекту вушної раковини ближче до 14 років;
лікування вушних придатків — хірургічне відтинання біля основи;
парааурикулярні нориці: самі нориці зазвичай безсимптомні; інфекція та нагноєння вказують на потрібність оперативного втручання; після розтинання абсцесу епідермальний хід повністю ви- даляють.
ТРАВМАТИЧНІ ПОШКОДЖЕННЯ ВУХА
Травми вуха можуть зачіпати всі відділи; трапляються як у мирний, так і у воєнний час; різні причини: забиття, удар, поранення гострою зброєю, предметами, вогнепальні поранення.
Травми зовнішнього вуха:
забиття або тривале тиснення вушної раковини — гематома охрястя; при цьому на зовнішній поверхні раковини виникає різко напухла, темна або флуктуаційна припухлість; при пункції виділяють кров і лімфу.
пошкодження шкіри раковини або відрив частини раковини; можливі біль та кровотеча; при поєднанні з інфекцією — хондроперихондрит з розплавленням хряща та зморщуванням раковини.
поразки хрящово-одержимих відділів зовнішнього слухового ходу — подібні травми; можуть посилюватися інфекцією; ізольовані травми кісткового відділу рідкі, зазвичай — у поєднанні з травмами соскоподібного та виличного відростків, суглобу нижньої щелепи, травмами барабанної перетинки.
травми барабанної перетинки: прямі (через видалення стороннього тіла, поранення шпильками/сірниками) або опосередковані (перекидання основи черепа, удари, здавлення при зануренні). При перфорації можуть витікати кров і спинномозкова рідина (як підтвердження перелому основи черепа).
травми середнього вуха: можливий розрив зв’язку між слуховими кісточками; порушення кондуктивної слухової системи; можливі травми лабіринту; прямі або опосередковані поранення лабіринту — реальний ризик у мирний час після хірургічних втручань; у воєнний час — поєднання з травмою зовнішнього та середнього вуха.
Окремі заходи при травмі:
діагностика: огляд за допомогою отоскопії, рентгенографії скроневої кістки; висновок нейрологічного статусу; лабораторні тести; перевірка на витік спинномозкової рідини; рентген черепа.
лікування: залежить від характеру травми; при відкритих травмах — введення протиправцевої сироватки; обробка ран розчинами йоду; видалені згустки крові та інфіковані тканини; у випадку гнійного процесу — дренаж; уникати промивання та самостійного використання ватних зондів, якщо немає мікроскопії.
при ушкодженні барабанної перетинки — введення стерильної турунди; застосування антибіотиків внутрішньом’язово; мікрохірургічне відновлення контурів перетину та краї розриву барабанної перетинки за умови відсутності нагноєння.
травми соскоподібного відростка можуть потребувати первинної хірургічної обробки з видаленням уламків; рану не зашивати, лікують відкрито.
травми лабіринту потребують обережного транспортування; у стаціонарі зупиняють кровотечу; при підвищенні внутрішньочерепного тиску — люмбальна пункція.
Сторонні тіла у зовнішньому слуховому ході:
найчастіше — у дітей, котрі заштовхують предмети; дорослі — уламки сірників, вата, частинки скла, метали, осколки снарядів тощо; інколи потрапляють комахи.
клініка: гострий біль, кровотеча, виділення; через маніпуляції — можливе розштовхування стороннього тіла в середнє вухо, набряк шкіри слухового ходу, гострий гнійний середній отит.
діагностика: отоскопія — можна визначити розмір, форму та наявність облітерації; залежно від положення — застосовують відповідний метод видалення.
лікування: найпростіший метод — промивання теплою водою; обовʼязкове дотримання стерильності та техніки; якщо не виходить — направлення до ЛОР-кабінету; інструментальне видалення гострого туди: гострий гачок, лігатура та ін; живі тіла — знерухомлюють спиртом або підігрітою олією, після чого видаляють.
СІРЧАНА ПРОБКА (Cerumen)
Сірчані залози розташовані у перетинчасто-хрящовому відділі зовнішнього слухового ходу; виділяють сірку, яка утворює захисний шар.
Надлишок або в’язка консистенція призводять до утворення пробки; сприяють порушення обміну речовин (холестеринемія), вузький або звивистий зовнішній слуховий хід, екзема, пил.
Вода може сприяти потраплянню сірки в кістковий відділ; чистка вуха може загнати сірку далі.
Клініка: зазвичай без дискомфорту або порушення слуху; після попадання води пробка набрякає та герметизує зовнішній слуховий хід; можливі шум у вухах, аутофонія; дуже рідко — запаморочення, головний біль, нудота, порушення серцевої діяльності.
Лікування: видалення пробки промиванням; використання шприца Жане з водою 37 °C; якщо пробка суха — розмʼякшення перекисом водню 3% або розчином натрію гідрокарбонату з гліцерином; перевірити, чи немає сухої перфорації барабанної перетинки перед промиванням; у випадку потрібності — сухий метод за допомогою гачка.
ЗОВНІШНІЙ ОТИТ (Otitis externa)
Розрізняють 2 форми:
фурункул зовнішнього слухового ходу — обмежений зовнішній отит;
зовнішній дифузний отит — diffusa.
Фурункул зовнішнього слухового ходу
Етіологія: гостре гнійне запалення волосяного мішечка або сальної залози; патогенез — проникнення стрептококів, стафілококів або інших збудників; ушкодження шкіри через розчісування нігтями, травматичні інструменти; діабет та інші фактори знижують реактивність.
Клініка: різкий біль у вусі, що посилюється під час жування; під час пальпації — біль; на початку — кулька попереду/позаду вушного проходу; через 2–3 дні в центрі — біло-жовта крапка (гнійний стрижень); якщо розвивається абсцес — розріз і дренування гною; повільний розвиток може призвести до рецидивів.
Лікування: антибіотики або сульфаніламідні препарати; аугемотерапія та вітаміни; місцеве тепло, синьова лампа; турунди з 3% борного спирту; після розкриття — туалет вуха; антибіотики неототоксичні залежать від чутливості флори; при рецидиві — стафілококовий анатоксин чи антистофілококовий глобулін.
Зовнішній дифузний отит
Етіологія: розлите запалення зовнішнього слухового проходу; бактеріальні, грибкові збудники (отомікоз); сенсибілізація до збудників; дерматити та дерматити на інших ділянках шкіри.
Клініка: свербіж, печіння, біль менш інтенсивний, ніж за фурункул; на отоскопії — гіперемія, лущення эпітелію, серозні виділення, згодом гнійні; кащоподібна маса з неприємним запахом; можливе погіршення слуху; на шкірі видно міцелії грибів; виразки та грануляції; тривалий перебіг (особливо при алергічному компоненті).
Лікування: обмежити розчісування; промивання борною кислотою або фурациліном; після очищення — мазі з кортикостероїдами та антибіотиками (оксифорт, фторокорт тощо); протизапальна та антибактеріальна терапія; неспецифічна гіпосенсибілізуюча терапія (кальцій, антигістамінні); фізіотерапія (УВЧ, Луч-2, короткі ультрафіолетові промені ендо- або ендоназально); лазерна аблітеризація для ендоурального опромінення; з обовʼязковою санацією носових пазух та горла; зміни кожні 2–3 тиж., щоб зменшити резистентність флори; тривале використання спиртових розчинів може призвести до рубців та спайок, тому обирають щадні засоби.
ГОСТРИЙ ГНІЙНИЙ СЕРЕДНІЙ ОТИТ (Otitis media purulenta acuta)
Етіологія: бактеріальна інфекція (стрептококи, стафілококи, дифтерійна та туберкульозна палички тощо); частішає після ГРЗ, гострого риніту; інфекція може потрапляти через слухову трубу (більшість випадків); іноді — гемотогенний шлях; травми барабанної перетинки також можуть забезпечити шлях інфекції.
Патогенез: різке потовщення слизової оболонки барабанної порожнини, накопичення гнійного ексудату, що підвищує тиск; токсини та мікроби всмоктуються у кров, призводячи до лихоманки та інтоксикації; тиск на барабанну перетинку може сприяти прориву;
прорив барабанної перетинки випустити гній у зовнішній слуховий хід; після прориву процес може перейти у одну з трьох стадій.
Стадії гострого отиту:
I стадія (доперфоративна): закладання вуха, шум у вусі, різкий біль, гарячка; барабанна перетинка ін’єктована; світловий конус зникає; раптово можливий самовільний розрив або парацентез; інфекція може призвести до мастоїдиту або лабіринтиту; при отоскопії — світловий конус зникає, барабанна перетинка гіперемійована та випинається.
II стадія (перфорація): гній витікає з барабанної порожнини, зменшується біль; слух може залишатись погіршеним; з барабанної порожнини — слизогнійні виділення; перфорація може бути центральна або краєва; у випадку перфорації верхніх квадрантів — можливий витік спинномозкової рідини через слуховий хід (ознака перелому основи черепа).
III стадія (репарація): стан поліпшується; барабанна перетинка відновлюється; зʼявляються помітні ознаки за важких випадків — світловий конус повертається; через кілька днів зменшуються гіперемія та набряк; слух може відновитися повністю; іноді розвивається рубцювання та адгезивні зміни, або переходу до хронічного отиту.
У немовлят відрізняються особливості перебігу: барабанна перетинка товща, може не выявляти вираженої гіперемії; ризики менінгітного ускладнення вища; діагностика та лікування відрізняються через анатомічні особливості — горизонтальне положення слухової труби та близькість до тімʼячка.
Особливості набору у звʼязку з інфекційними захворюваннями:
грип: геморагічний характер запалення слизової барабанної порожнини; можливі геморагічні пухирці; під час грипу слизо-гнійні виділення можуть містити кров; можливий розвиток менінгіту; при скарлатині та кірі гнійний середній отит може мати типовий перебіг, але може виникати некротичний отит з великими перфораціями та сильним запахом гною; у туберкульозному отиті — антит.
Лікування залежить від стадії:
I стадія: антибіотики або сульфаніламідні препарати; неототоксичні антибіотики; анальгетики (наприклад анальгін 0,5 г тричі на день); судинозвужувальні краплі в носі; місцеві краплі та теплі компреси; парацентез як варіант, якщо неефективна консервативна терапія; зволоження тканин — промивання та використання тепла у вуха; можливе введення антибіотиків у барабанну порожнину з емульсією гідрокортозону (пеніцилін або інший антибіотик; 500–1000 ОД пеніциліну; розчин фіз. розчину 0.9% NaCl);
II стадія: після припинення гноєтечі — призначають фізіотерапію: УВЧ, діадинамічні струми, тубус-кварц; якщо перфорація загоює повільно — змащують краї нітратом срібла або трихлороцтовою кислотою; тимпанопластика у випадку потреби;
III стадія: при відсутності раціонального зцілення — тимпанопластика або мірингопластика; у випадку гнійнення середнього вуха — розглядають ангіогенез.
Важливо: запалення барабанної перетинки може потребувати оперативного втручання — парацентез, тимпанопункція; використовується різні види знеболення та анестезії; необхідно уникати промивання за наявності сухої перфорації; лікар застосовує мікрохірургічну техніку, щоб зіставити краї перфорованої барабанної перетинки з використанням голки з набо- ром для тимпанопластики.
МАСТОЇДИТ (Mastoiditis)
Етіологія: зазвичай ускладнення гострого гнійного середнього отиту; іноді — загострення хронічного гнійного середнього отиту; патологічний процес охоплює мукоперіост клітин соскоподібного відростка.
Клінічні форми: мастоїдит часто розвивається наприкінці 2-го та на початку 3-го тижня гострого гнійного середнього отиту; біль за вухом, підвищена температура; загальний стан може бути погіршений; відчутний біль при натисканні на соскоподібний відросток; набряк за вухом, можлива відстовбурченість раковини; задня й верхня стінка слухового каналу може накривати задню поверхню барабанної перетинки; гній може заповнювати зовнішній слуховий хід; нависання задньоверхньої стінки слухового ходу.
Діагностика: рентгенографія соскоподібних клітин за Шюллером та Майєром; на ранніх етапах — слабка завуальованість клітин; під час прогресу — деструкція кісткових стінок; наявність субперіостального абсцесу. Антромастоїдотомія — розкриття антруму та мастоїдної порожнини з подальшим видаленням гною та грануляцій; руйнування кісткових структур та анатомія визначаються під час хірургічного втручання.
Лікування: при відсутності внутрішньочерепних ускладнень — консервативна терапія; при загрозі або наявності внутрішньочерепних ускладнень — оперативне втручання (антромастоїдотомія, антромастоїдектомія); мастоїдопластику виконують як заключний етап радикальної операції, із відновленням задньої стінки зовнішнього слухового ходу та заповнення порожнини фрагментами ауто- кістки, зазвичай хрящем або демінералізованою кісткою; для збереження слуху застосовують слуховідновлювальні операції (мірингопластика, кісткова интерпозиція).
Особливості: раніше переважали радикальні операції; сьогодні пріоритет віддають органозбережувальним та щадним санаційним втручанням із подальшою слухопротезуванням або тимпанопластику.
ХРОНІЧНЕ ЗАПАЛЕННЯ СЕРЕДНЬОГО ВУХА (Otitis media purulenta chronica)
Визначення: тривале запальне захворювання середнього вуха з переміжними ремісіями та загостреннями; найчастіше походить від гострого гнійного середнього отиту; може призвести до приглухуватості; розповсюдженість — близько
Етіологія: патогенна мікрофлора — стафілококи, стрептококи, синьогнійна паличка, кишкова паличка, протей, фузоспірохета; грибкова патологія — переважно плісеневі гриби; частіше трапляються анаероби, особливо в патологіях після операцій та гнійних процесів.
Патогенез: слабкість захисних сил, наявність інших хронічних захворювань; патологічна анатомія — підепітеліальний шар слизової порожнин середнього вуха гранулює та перетворюється на сполучну тканину; інколи руйнуються слухові кісточки та кісткові стінки барабанної порожнини; стоншення слизової порожнини погіршує дренаж клітин соскоподібного відростка; багато клітин заповнені слизогнійними виділеннями.
Клініка: характерні ознаки — тривала гностеча з вуха (≥ 6 тижнів та довше); стійка перфорація барабанної перетинки з омозолілими краями; погіршення слуху; шум у вусі; іноді наявність алергічного компоненту (часто у 60% випадків гострого отиту, що переходить у хронічний).
Класифікація:
мезотимпаніт — ушкодження середнього та нижнього відділів барабанної порожнини; пошкоджується тільки слизова оболонка; шум при лініях загострення; перфорація може бути центральною або обідною, але без руйнування кісткових стінок; барабанна перетинка має центральну або обідкову перфорацію; можливий поліп вуха — грануляція на ніжці.
епітимпаніт (мезозпітимпаніт) — тотальний процес з ушкодженням верхнього відділу барабанної порожнини та кістків; характерне — головний біль та запаморочення; можливий розвиток холестіатоми.
Характеристика слуху: за мезотимпанітом — порушення звукопровідної системи з підвищенням порогів повітряного проведення, нижчий інтервал кістково-повітряного проведення; епітимпаніт — більш виражені порушення та можливий розвиток холестеатом; діагностика — отоскопія та аудіометрія; рентгенографія за Шюллером та Майєром використовується для оцінки рівня деструкцій та наявності холестеатом.
Лікування:
санаційні втручання у складі загальної тактики: видалення гнійного вогнища та санація середнього вуха; у випадках холестеатом можуть потребувати видалення холестеатомних мас та кісткових руйнувань; застосування антибіотиків лише під час загострення; санація носової порожнини, носових пазух та горла — обовʼязкова; місцеве очищення вуха (туалет) та введення лікарських речовин у барабанну порожнину; застосування антибіотиків неототоксичного ряду; використання розчинів для введення через слухову трубу або ендоназальне введення.
тимпанопластика та мірингопластика — основні слуховідновлювальні операції.
тимпанопластика: класифікація за Вульштейном: І тип – мірингопластика; ІІ тип – велика тимпанальна порожнина; ІІІ тип – мала тимпанальна порожнина (колумелот); IV тип – редукована барабанна порожнина; V тип – фензетрація (не застосовується часто).
щадні санаційні операції включають антикортикалопластики, атикотомію, атикоантротомію, консервативну радикальну операцію на вусі, антродренаж.
мастоїдопластику застосовують як заключний етап радикальної операції для відновлення задньої стінки зовнішнього слухового ходу та заповнення порожнини соскоподібного відростка.
Прогноз: за раціональної тактики та стабільної реактивності організму — можливе повне відновлення слуху; у більш запущених випадках та наявності холестеатом може знадобитися більш складна реконструктивна хірургія або імплантація слухових протезів.
ЛАБІРИНТИТ (Labyrinthitis)
Визначення: запальне захворювання внутрішнього вуха з розвитком периферичного кохлеовестибулярного синдрому.
Етіологія: інфекційна флора може бути вірусна або бактеріальна; розрізняють неспецифічний та специфічний (туберкульозний, сифілітичний) лабіринтит.
Патологічна анатомія: серозний, некротичний та гнійний лабіринтит; ендолімфатичний набряк (серозний) або некроз перетинчастих утворень внутрішнього вуха з ушкодженням нервових елементів (гнійний); у тяжких випадках можливе руйнування кісткових стінок лабіринту та розвиток тромбозів або фістул.
Патогенез та шляхи поширення інфекції: тимпаногенний (через порожнини середнього вуха), менінгогенний (через преформований шлях до внутрішнього вуха та менінгіти), гематогенний (часто при ГРЗ та ін.); травматичний шлях також можливий; обмежений та дифузний лабіринтит залежно від поширення.
Клініка:
гострий лабіринтит: раптове запаморочення, нудота, блювання, порушення рівноваги, ністагм, шум у вусі; за серозного лабіринтиту — повільніше зменшуються симптоми; за гнійного — тривала втрата слуху та стійке порушення рівноваги; обмежений лабіринтит має періодичні запаморочення з нудотою та блюванням та фістульний симптом; пресорний ністагм; слух може бути збережений або погіршуватись залежно від ступеня ураження; характерно збереження або поступове зниження слуху на стороні ураження; ністагм може бути систематичним; при хронічному ураженні — можливий фістульний симптом та пресорний ністагм.
дифузний гнійний лабіринтит: дуже тяжкий перебіг з повною втратою слуху та вестибулярних функцій на стороні ураження; високий ризик менінгіту та внутрішньочерепних ускладнень.
Лікування: призначають антибіотики, сульфаніламідні препарати, дегідратацію; при гострому серозному лабіринититі — консервативне лікування; при тривалому перебігу — антромастоїдотомія (при гострому отиті на фоні мастоїдиту) або санаційна операція на середньому вусі; при некротичному лабіринтиті — операція з втручанням в ділянці лабіринту; у випадку лабіринтиту, що розвивається на фоні хронічного гнійнного отиту, зазвичай проводять санітарну операцію на середньому вусі.
ОТОГЕННІ ВНУТРІШНЬОЧЕРЕПНІ УСКЛАДНЕННЯ ТА ОТОГЕННИЙ СЕПСИС
Отогенні внутрішньочерепні ускладнення розвиваються після гострого або хронічного гнійного отиту та потребують високої уваги; переважає менінгіт; менш часто — екстра та субдуральні абсцеси, абсцеси скроневої ділянки мозку та мозочка, тромбоз синуса сигмоподібного та отогенний сепсис; можливі комбінації (синус-тромбоз + абсцес мозочка, менінгіт + абсцес великих півкуль мозку тощо).
Етіологія: переважно кокова флора за гострого отиту — стафілококи, стрептококи; за хронічного — протей, синьогнійна паличка; різноманітна бактеріальна флора; можливі аеробні та анаеробні збудники; також — різні збудники — грибкова флора та ін.
Шляхи поширення:
1) контактний шлях (у том випадку гнійного отиту) через руйнування кісткових стінок;
2) преформовані канали (через судини) — венозно-лімфатичні звʼязки;
3) лабіринтогенний шлях — інфекція зі внутрішнього вуха в задню черепну ямку;
4) гематогенний шлях— основний шлях при гострому середньому отиті;
5) лімфогенний шлях;
6) через дефекти міжскронево-неперегаленим — дегісценція та інші шляхи (менш поширені).Етапи поширення інфекції з вуха до черепа: екстрадуральний абсцес, перисинуозний абсцес; субдуральний абсцес; флебіт синуса та синус-тромбоз; перехід у субарахноїдальний простір з розвитком розлитого гнійного менінгіту; утворення абсцесу великих півкуль мозку чи мозочка, іноді утворюються секвестри.
Лікування: залежить від ступеня ураження та ускладнень; антибіотики з урахуванням чутливості флори; індивідуальний підхід залежно від локалізації абсцесу; у тяжких випадках — раптове хірургічне втручання; при менінгіті — невідкладна терапія.
ЛІКУВАННЯ ТА ФІЗІОТЕРАПІЯ
Загальні підходи, що повторюються по темах:
урахування анатомії та фізіології слуху; використання неототоксичних антибіотиків у випадку отитів; уникнення ототоксичних засобів.
механізми санації порожнин середнього вуха та носових пазух; промивання, туалет вуха, ендоназальні та ендо-українські аплікації, застосування антибіотиків у барабанну порожнину (через слухову трубу) та різні форми мазей.
фізіотерапія: УВЧ, діадинамічні струми, тубус-кварц, солюкс та інші; ендоназальне та ендарральне опромінення лазером; застосування засобів для зменшення запалення та стимуляції репаративних процесів.
Технології та операційна тактика:
радикальна операція на вусі — загальнопорожнинна санація; використовується рідко через можливу втрату слуху; переважно застосовують щадні санаційні операції.
адмістративні та мірингопластичні операції — закриття перфорацій барабанної перетинки; використання трансплантатів та різних матеріалів (тверда мозкова оболонка, слизова щоки, шкіра, фасція, рогівка, стінка вени).
антродренаж — розкриття антруму з введенням дренажної трубки; холестеатома є протипоказанням.
мастоїдопластику застосовують для відновлення задньої стінки зовнішнього слухового ходу та заповнення порожнини соскоподібного відростка фрагментами ауто-кістки.
Протипоказання та показання до тимпанопластики:
протипоказання: різке порушення слухових механізмів та непрохідність слухової труби; відсутність можливості проникнення повітря в новостворену порожнину;
показання: наявність перфорацій барабанної перетинки; позитивна проба з ватним протезом; відсутність ефекту консервативного лікування; загальний стан, що дозволяє операцію.
Матеріали для трансплантанта: часто використовують фасцію з мʼяза скроні; можливість використати інші тканини (щока, шкіра, судина, демінералізованные кістки).
Прогноз: пріоритет — збереження або поліпшення слуху; після радикальних операцій може залишитися загальна порожнина, але за сучасними підходами застосовують менш інвазивні санаційні методи та тимпанопластику для відновлення слуху.
ЛАБІРИНТИТ (повторно)
Лабіринтит як ускладнення отитів — описано вище (деталі в попередніх розділах).
ПРОФІЛАКТИКА ТА ДОВГОТЕРМІНСЬКІ ПОПЕРЕДЖУВАЛЬНІ ЗАХОДИ
Важливість санітарних та дезінфекційних заходів; своєчасна діагностика та лікування гострих та хронічних отитів; уникнення ускладнень — отогенних внутрішньочерепних ускладнень та сепсису.
Освітлення батьків: ретельна гігієна вух, запобігання травмам та самостійного використання гострих предметів; відсутність неправомірного застосування промивань та спиртових розчинів без контролю лікаря.
ПІДСУМКИ ТА ЗВЕРНЕННЯ
Вуха мають складну анатомію, а запальні та травматичні процеси можуть мати серйозні наслідки, включаючи порушення слуху та внутрішньочерепні ускладнення.
Раціональний підхід включає адекватне використання антибіотиків, дренування, хірургічні втручання за показаннями, відновлення структурної та функціональної цілісності звукопровідної системи, а також реабілітаційні заходи для відновлення слуху.
Всі патології вуха потребують міждисциплінарного підходу: оториноларинголог, невропатолог, офтальмолог та інші за потреби.
КЛЮЧОВІ ТЕРМІНИ ТА ФОРМУЛИ
Інcидентність: населення.
2–3 випадки на 1000 новонароджених — для парааурикулярних норицей.
Сірчана пробка: промивання теплою водою; розмʼякшення 3% розчином перекису водню або 3% розчином NaHCO3 з гліцерином; продовження лікування залежно від стану.
5% борної спиртової мазі, 5% саліцилова мазь та інші спиртові антисептики для зовнішнього слухового ходу; використання антибіотиків неототоксичного ряду з емульсією гідрокортизону.
Тимпанопластика (типи за Вульштейном): I тип — мірингопластика; II тип — велика тимпанальна порожнина; III тип — колуме- та-ефект; IV тип — редукована барабанна порожнина; V тип — ферестація (рідко використовується).
Антродренаж: антрум розкривають, уводять поліетиленову трубку; холестеатома — протипоказання для антродренажу.
Примітка: наведені відомості ґрунтуються на тексті з підручника та характеризують загальний підхід до діагностики, лікування та розвитку захворювань середнього та внутрішнього вуха, а також можливі ускладнення.