❝ 📖 Подолати минуле (👤 Ярослав Грицак)

Не дай своєму минулому позбавити тебе твого майбутнього.

Ми маємо лише один обовʼязок перед історією — її переписувати.

Історичні праці Грушевського стали своєрідною коперниківською революцією в історієписанні про Східну Європу.

… українців представляли західному світові як "росіян" чи "радянських людей", коли їх годилось похвалити, а українцями називали лише тоді, коли вони чинили зло.

Минуле живе з нами, наше життя, наші почуття і думки немалою мірою визначені подіями не лише недавніми, але й тисячолітньої давнини. І тут діє одне "правило". Чим менше ми знаємо про цей вплив минулого, чим менше визнаємо його вплив, тим більше ми від нього залежимо, тим більше наосліп ми рухаємося накатаною дорогою. І навпаки, чим більше ми розуміємо свою залежність від минулого, тим краще бачимо, яка дорога - накатана, тим більше ми — господарі власної долі, які впевнено дивляться в майбутнє.

Внесок історика полягає у виокремленні потенційно релевантних чинників і потенційно значимих комбінацій цих чинників, які не можна було би так легко отримати в обмеженішій сфері досвіду. Але це лише питання. Відповіді -- зовсім інша річ. Ні минулий, хоч і багатий, досвід, ні історичні, хай і досконалі, дослідження, не можуть визволити нинішнє покоління від творчого завдання знаходження власних відповідей і визначення свого власного майбутнього.

В історії, як і в природі, діє другий закон термодинаміки: вона рухається лише в один бік; повторити одну й ту ж історичну подію неможливо. Тому історія не може бути вчителькою за означенням. Вона радше схожа на театрального суфлера, який підказує акторам на сцені їхні ролі.

Лисяк-Рудницький - історик, який справив на мене найбільший і найглибший вплив у тому, як думати і писати про українське минуле. Його життєвим проектом було Rethinking Ukrainian history (переосмислення української історії), і саме він сформував гасло, яке я поділяю і яке, на мою думку, мало би стати гаслом для молодого покоління українців: перестаньте будувати українську націю - модернізуйте її!

Нації є продуктом декількох останніх століть. Лише що нації поводяться зовсім не так, як люди. Якщо більшість із нас хоче виглядати молодшими, кожна нація прагне видатися старшою за свій вік і пробує протягнути свої початки від сивої давнини.

А історична памʼять має таке саме відношення до справжньої історії, як наркотик до ліків — вона дає відчуття швидкого задоволення, але не ліквідує хворобу.

Ой у нашій у славній Украйнє

Бували колись престрашнії злигодні, бездольні години.

Бували й мори, й військові чвари.

Ніхто Вкраїнців не рятовав.

Та що імʼя? Як не назвеш троянду,

Не зміниться в ній аромат солодкий.

Одна з найголовніших рис української історії: усе чи майже все, що її стосується, стає предметом гострих ідеологічних дискусій починаючи з таких підставових речей, як сама назва країни.

Пішли вони за море до варягів, до русі. Бо так звали тих варягів - русь, як ото одні звуться свеями, а другі - норманами, англами, інші - готами, отак і ці. Сказали русь, чудь, словени, кривичі і весь: "Земля наша велика і щедра, а порядку в ній нема. Ідіть-но княжити і володіти нами".

І вибралося троє братів із родами своїми, і з собою всю узяли русь. І прийшли вони спершу до словен, поставили город Ладогу. І сів у Ладозі найстарший [брат] Рюрик, а другий, Синеус, - на Білім озері, а третій, Трувор, - в [городі] Ізборську. І од тих варягів дістала свою назву Руська земля.

Скажемо спершу: ліси неосяжні займає Русь славна,

Ген до литовських угідь землі доходять її,

Тягнуться пущі густі до московських суворих просторів,

Краю немає й кінця руським безмежним лісам.

Скований снігом і льодом міцним океан відділяє

Царство Борея страшне від володінь всіх Русі.

Альпами Бог відділив від Авсонії руську країну,

Понт сам Евксинський - кордон східний від гетів лихих.

«Руський» не був тотожний «російському». «Русь» і «руський» були, як ті дві гральні кості, котрі могли давати різні комбінації і, відповідно, різні значення. У багатьох випадках вони могли бути близькими до того, що ми зараз назвали би Україною та українським.

Минуле — це інша країна. Там усе робиться по-іншому.

Перехід від релігійної вертикальної ідентифікації (людина — Бог) до національної горизонтальної (людина - людина) означав радикальне переписування старих ідентичностей.

Традиційне суспільство могло обійтися без націй - модерне суспільство без націй обійтися не може.

Наприкінці XVI - на початку XVII століть сформувалася спільнота «руський народ», котру можна назвати прообразом української нації. Але, по-перше, досить швидко до назви цієї спільноти додалися також назви «Україна, українська», а по-друге, мова йде про ранньомодерні часи.

Коли я думаю про Візантію, про її значення для людини XX століття, я завжди повертаюся до одної і тої ж ідеї — Візантія залишила нам унікальний досвід європейського тоталітаризму. Для мене Візантія — не стільки колиска православʼя чи берегиня скарбів античної Еллади, скільки тисячолітня лабораторія тоталітарного досвіду, без осмислення якого ми, очевидно, не в змозі уявити своє власне місце в історії.

Візантійська спадщина... разом із пізнішими довготривалими тенденціями... можуть, у нурті стрімких перемін, відступити на задній план, проте їхні наслідки не вивітряться за одну ніч.

Факт, що київський князь Володимир прийняв 988 року християнство з Константинополя, а не, як поляки, із Риму, мав великий вплив на народи, які перебували в тіні Візантійської православної цивілізації впродовж наступної тисячі років.

Староруську історію можна порівняти з перевернутою догори ногами єгипетською пірамідою: в її основі лежать декілька певних фактів, а над ними здіймається купа гіпотез, інтерпретацій, здогадок, спекуляцій чи просто маніпуляцій. Чим далі від основи, тим нестримнішою стає фантазія.

Національні держави зʼявилися у ХІХ столітті, а як міжнародна норма утвердилися щойно після Першої світової війни. Сперечатися про те, чиєю національною державою була Русь, має стільки ж сенсу, як і зʼясовувати, чиєю державою - французькою чи німецькою була інша найбільша ранньосередньовічна імперія - імперія Каролінґів на другім, західнім кінці Європейського континенту.

Жодна інша подія так сильно не вплинула на історію Східної Європи взагалі, а України зокрема, як хрещення Русі. Це був справжній цивілізаційний стрибок від суспільства варварського до суспільства християнського — з усіма належними наслідками майже в кожній царині суспільного життя: політиці, економіці та культурі.

Грецька культурна традиція була багатшою за римську. Але Русь не могла скористатися з цієї переваги. На відміну від Риму, який давав наверненим племенам і релігію, і мову, Константинополь дав південним і східним словʼянам релігію, але не дав мови. Це наклало неминучі обмеження на культурну традицію Русі.

Друкована література — одна з головних передумов формування націй. Сучасний історик сформулював цю тезу лаконічно: «Нації - це племена, які читають книжки». Відповідно заберіть книжки — і племена залишаться племенами. Їм бракуватиме важливого інструмента для усвідомлення себе нацією.

Перше і майже безпомилкове враження про політичний лад та добробут країни можна скласти на основі того, як виглядають її головні храмові споруди: чи це шпильчасті католицькі костели, чи прості й стримані протестантські кірхи, іудейські синагоги, мусульманські мечеті з високими вежами-мінаретами, а чи православні церкви із цибулястими банями.

Особливість західного взірця розвитку лежить у розділенні релігійної та секулярної леґітимації. Це виразно ілюструє символічна драма в Каноссі. У жодній іншій історичній традиції не можна собі уявити світського володаря, який, як імператор Генріх IV, наважився би на покаянну прощу у волосяниці, з мотузкою на шиї, щоб спокутувати свої політично-релігійні гріхи, або, кажучи мовою права, визнати релігійну владу папи Григорія VII, якому він кинув виклик і програв. Ідея, що московський цар, візантійський імператор чи османський імператор могли вдатися до подібної спокути, межує з абсурдом.

Традиційне суспільство попри тяжкі умови життя давало почуття родинного тепла й захистку — на відміну від модерного світу з його індивідуалізмом і холодною раціональністю. Однак те, що було перевагою в часи традиційного суспільства, стало гальмом при переході до модерного.

На українських землях встановилася певна закономірність: що більший населений пункт, то менше він український / україномовний.

У суспільствах, які «привʼязані до землі», неземельні господарські ніші заповнюють етнічні меншини — як-от вірмени в Османській імперії чи китайці в Південно-Східній Азії. На українських теренах цю роль виконували євреї.

Драмою єврейсько-українських взаємин було те, що між собою ворогували групи, які перебували на самому долі соціальної піраміди. Вони жили разом, але порізно. Зрештою, життям це навіть було складно назвати: селяни та євреї виживали, конкуруючи між собою за ті невеликі ресурси, які залишалися після розподілу продукту праці на землі між владними елітами.

Звичайно, єврейсько-українські взаємини не зводилися тільки до антагонізму. Дослідження мови та культури обох народів показують численні взаємні запозичення. Було також багато прикладів співпраці та солідарності.

Українську історію ми зазвичай бачимо в тіні Росії. І забуваємо, що щонайменше до кінця XVIII століття польський фактор був довготривалішим та сильнішим, аніж російський.

Україна як нація постала не завдяки, а всупереч намірам польських еліт.

Захід прийшов в Україну в польському кунтуші (кожусі).

Річ Посполита значною мірою була історичною аномалією.

Периферії — це зони підвищеної креативності.

Нічого про нас без нас.

Вислів «польське господарство», тобто занедбане господарство, став такою ж трейдмаркою Речі Посполитої серед її сусідів, як і «польська анархія» на позначення шляхетського свавілля.

Де... дорогі й рівно безцінні тої ж корони каміння — славні доми руських князів — неоціненні сапфіри, безцінні діаманти: княжата Слуцькі, Заславські, Збаразькі, Вишневецькі, Сангушки, Чарторийські?…

Де попри них інші неоціненні мої клейноди - родовиті, славні, великомисленні, сильні й давні доми по всім світі голосного доброю славою, могутністю і відвагою народу руського?

Українські землі стали своєрідним Ельдорадо для Речі Посполитої.

Як це часто буває, заклики повернутися до старовини послужили приводом до майбутніх змін.

Російську історію можна написати без козацтва — натомість без козацтва українську історію не напишеш.

Козаки жили на окраїнах — як географічних, так і соціальних — традиційного аграрного суспільства.

Козаків метафорично можна назвати степовими піратами, а з огляду на їхні часті походи на турецьке узбережжя — навіть чорноморськими піратами.

Козаки були дослівно загальноєвропейським явищем.

Перекладаючи Святе Письмо, закладаючи школи та книгодрукарні, руська еліта шукала Христа, а знаходила націю.

Революція Хмельницького поклала початок козацько-православній державі. Її значення важко переоцінити: з неї виросла концепція України як окремої політичної спільноти.

Насправді Переяславська угода не мала виняткового статусу. Вона була військово-політичним союзом, які в ті часи укладалися наліво й направо і так само легко й часто розривалися.

І Хмельницький, і Мазепа мали одну і ту ж саму мету та керувалися однією й тією ж самою логікою.

Демократія без усталених правил і сильних інституцій має тенденцію перетворюватися на олігархічний лад.

За заходами Мазепи проглядався стратегічний план: перетворити аморфну Гетманщину на стабільну, консолідовану, багату й освічену державу.

У козацьких літописах XVIII століття Україна — це не просто «окраїна», тобто козацька територія. І навіть не Гетьманщина. В уяві козацьких літописців Україна була значно більшою. Вона поширювалася на землі обабіч Дніпра і тягнулася ж до Сяну, тобто польсько-українського етнічного кордону включно зі Львовом. Козацька еліта мала чітке відчуття відрубності своєї землі як від Польщі, так і від Московщини, Литви і Татарії.

Українське козацтво проіснувало триста років, із них останні сто припадали на козацьку державу. Історія козаків, хоча й не зовсім очевидно, була пов'язана з ранніми стадіями глобалізації. Козацтво «осідлало» її ранню хвилю, але зникло, коли не змогло відповідати викликам пізнішої. Що, утім, залишилося після них — то це образ України як непокірної, вільної та багатої землі.

Нація є продуктом уяви, а не обʼєктивних критеріїв.

Нації та націоналізм часто звинувачують у поширенні ненависті й масовому насильстві. Андерсон же ствердив щось цілком протилежне: нація насамперед викликає любов, причому любов глибоко безкорисливу й жертовну. Така велика кількість жертв, повʼязаних із націоналізмом, пояснюється тим, що заради нації багато людей готові не лише вбивати, але й добровільно віддавати життя.

Любов до нації береться з пісень, які мати співає дитині в колисці або які лунають у дитинстві з платівок, радіо й телебачення. Ще спостерігачі народної творчості зауважували: слово промовлене діє не так сильно, як слово проспіване.

Хто би повірив, що галицький пастух знає значно більше дум про героїв України і її історію, аніж посілий малоросійський козак. Він гордиться подвигами малоросіян як своїми власними. Він радіє їх щастям й успіхами і тужить у прекрасних своїх піснях «про пригоду Козацьку».

«Ой як на славній Україні...»

«Що тепер у вас на славній Україні слишно?..»

«На славну Україну прибувайте...»

«За Хмельницкаго Юрася пуста стала Украина...»

«За тобою, Морозенку, вся Вкраїна плаче»

Сукупний образ України з народних пісень становить основу українського національного міфу. Міф тут — не неправда чи свідоме перекручення, а набагато глибше поняття. Це щось на зразок біблійної істини, а тому більше за дрібні правди чи брехні щоденного світу.

Та немає лучче, та немає краще,

Як у нас на Вкраїні!

Та немає Ляха, та немає Жида,

Не буде унії.

Мене вразила й захопила непідробна привабливість малоросійської народної поезії; я ніяк і не підозрював, щоб така витонченість, така глибина і свіжість почуття були у творах народу, стільки близького до мене і про який я, коли побачив, нічого не знав. Малоросійські пісні до того охопили все моє почуття й уяву, що за якийсь місяць я вже знав напамʼять збірник Максимовича.

Визволь, Боже, бідного невольника

На святоруський берег,

На край веселий, меж народ хрещений!…

В українських піснях, у думах - можливо, оте найглибинніше українське. Українець може називати себе росіянином, зневажати свій народ або навіть катувати чого, не знати мови, але якщо він жив у дитинстві в Україні, то в пісні він знову стає українцем.

Я постою у краю бездны

И вдруг пойму, сломясь в тоске,

Что все на свете - только песня

На украинском языке.

XIX століття писало сценарії, які стали реальністю XX століття. Ці сценарії можна коротко охарактеризувати як «ізми». Одним із таких «ізмів» був націоналізм — ідеологія та заснований на ній політичний рух, головною вимогою якого було наступне: політичні кордони мають збігатися з національними.

Конфлікт між прихильниками та противниками поступу став однією з головних сюжетних ліній української історії XIX століття.

Для тих, хто хотів би жити в спокої та мирі, Україна ХІХ століття була би добрим вибором.

Україна могла виглядати умиротвореним і благодатним краєм лише для тих, хто її мало знав. Вона була, як сплячий вулкан: під її поверхнею нуртували неспокійні потоки, які раз-по-раз проривалися назовні.

Національні будителі не так відроджували стару націю, як народжували нову.

Українські будителі побоювалися, аби не дійшло до утворення не однієї, а двох націй - за сербо-хорватським варіантом: одної (малоросійської та православної) у Російській, другої (руської та греко-католицької) — в Австро-Угорській імперіях.

Російська імперія могла напевно існувати без Балтії чи навіть Кавказу. Втрата ж України для неї стала би початком кінця. Так думала не лише російська влада — так думала і російська революційна опозиція.

Польський національний рух на сході Європи робив те саме, що Французька революція на заході: націоналізував місцеві народи.

Хоч і народився я хохлом, я більше великорос, ніж хто інший... Моє становище підносить мене над всякими дрібʼязковими турботами. Я розглядаю проблеми ваших губерній з погляду загальних інтересів всієї нашої держави. Мікроскопічні погляди мене не хвилюють...

Так само, як перші покоління козацької старшини та православної малоросійської ієрархії перетворювали Росію на імперію світового рангу, їхні нащадки трансформували російську культуру з провінційної у велику світову.

Існувала уявна планка, яку малоросійське дворянство не могло перескочити, — стара станова концепція нації.

Щоб уявити, що Україна має не лише минуле, але й майбутне, треба було мати неабияку фантазію.

Так завдяки Уварову батьки українського націоналізму Шевченко, Костомаров і Куліш опинилися в одному часі та в одному місці. Перебуваючи «між російським молотом і польським ковадлом», вони розвинули власну національну програму.

Романтизм встановив моду на все українське. Досить вказати на популярність образу Мазепи серед європейських романтиків. Якщо в Росії його імʼя було прокляте, то у творах Джорджа Байрона, Віктора Гюґо та інших європейських романтиків він зображений як романтичний герой.

Шевченко замінив стару козацьку (станову) модель нації на нову, революційно-французьку.

Біографія і творчість Шевченка засвідчують, що українська ідея постала внаслідок експорту західних ідеологій у Східну Європу. Цей західний експорт дістався в Україну обхідними шляхами, тому його нелегко помітити. Але його не вдасться заперечити.

Отак-то, ляше, друже, брате! ! [...]

Подай же руку козакові

І серце чистеє подай!

І знову іменем Христовим

Ми оновим наш тихий рай.

І встане Україна, і буде непідлеглою Річ[чю]

Посполитою

в союзі словʼянськім.

І тоді звершиться та й писаніє: «Камень его же

не брего[ша]

зиждущ [її], то і бисть во главу угла».

У центрі візії Шевченка була козацька Україна. Він, проте, не виключав із неї уніатів (греко-католиків), котрих козаки вважали своїми ворогами нарівні з «ляхами» та «жидами». Для Шевченка австрійська Галичина була такою самою Україною, що й малоросійські землі під владою Росії.

Творення однієї нації було руйнуванням іншої.

Во імʼя Отця і Сина —

То наша молитва,

Яко Тройця, так єдина,

Польща, Русь і Литва.

Не пора, не пора, не пора

Москалеві й ляхові служить!

Довершилась України кривда стара,

Нам пора для України жить.

Про діячів Київської «Громади» говорили, що вони носять в одній кишені «Кобзар» Шевченка, а в другій — «Капітал» Маркса. У цьому національно-соціальному дусі Драгоманов винайшов нову формулу української ідентичності: оскільки на українських землях більшість становить українське селянство, то, за місцевих обставин, кожен українець має бути соціалістом, а кожен соціаліст — українцем. Франко втілив цю формулу: став і українцем, і соціалістом.

Єсть у нас діла священні,

Єсть у нас премудрость книг;

Ви на машинах учені,

А ми, Русь, на книгах сих.

Формула української ідентичності звучала як «Русь + Поступ = Україна».

В останні десятиліття довгого ХІХ століття виникло явище, яке потім назвуть «літературною Україною»: підміна тверезого політичного аналізу літературними образами й метафорами. Від цього страждала не лише українська політика — страждала й українська література.

Якщо назагал говорити про колоніальний статус українських земель, то ця характеристика більше годилася для опису стану справ в Австро-Угорській імперії. По той бік австрійсько-російського кордону українські землі були не колонією, а частиною політичного й економічного ядра Російської імперії.

На українських землях помітна велика відмінність у рівнях урбанізації між «старою» і «новою» Україною. Стара Україна менш урбанізована, аніж нова.

Напередодні Першої світової війни на українських землях склалася тривожна дихотомія: усе, що було модерним, було неукраїнським, усе, що було українським, було немодерним.

Більшість великих міст на українських землях були схожі швидше не на Прагу чи Таллінн, а на Нью-Йорк, де різні етнічні й релігійні групи ходили одними і тими ж вулицями, але розмовляли різними мовами, а часом навіть жили на окремих дільницях.

Модернізація створювала цілі групи людей з високими очікуваннями та амбіціями. Але ці очікування й амбіції впиралися у скляну стелю старого режиму. Усе це створювало вибухову ситуацію посудини, у якій закипає вода, а її щосили придавлюють зверху кришкою.

Іншою рисою європейської модерності був конфлікт між економічною та політичною модернізаціями. Майже всюди політична модернізація відставала від економічної. Але ніде цей конфлікт не набув такого трагічного розриву, як у Російській імперії.

Без нації нема модернізації.

Приклад Росії ще раз показує, що той, хто береться реформувати економіку, не реформуючи політики, на довгострокову перспективу залишається і без конкурентоздатної економіки, і без функціональної демократії.

До ХІХ століття демографічні процеси по всьому світі коливалися навколо певного балансу, який називають «мальтузіанською пасткою»: високий рівень смертності компенсувався високою народжуваністю. І навпаки, збільшення народжуваності вело до зростання смертності, бо обсяг ресурсів для забезпечення життєдіяльності залишався більш-менш однаковим.

Те, що було радістю для патріотів із міста, було катастрофою для села.

Українських патріотів цікавила мова, якою розмовляли селяни, селян же цікавила найперше земля, на якій вони працювали.

Селянська ментальність докорінно відрізнялася від світогляду освічених людей. В її основі лежала абсолютизація тяжкої фізичної праці на землі.

Селяни були обʼєктом постійної уваги, а водночас постійного розчарування і навіть мало не кошмаром для тих освічених верств, які покладали особливі надії на селянство як на союзників у боротьбі з монархією чи імперією.

Селянська ідентичність залежала від умов. Вона була майже непомітною у стабільні часи, але істотно зростала під час кризових ситуацій. Ситуацію ж на межі XIX - XX століть можна описати як одну велику суцільну кризу.

У результаті цих змін селянський світ на українських землях ставав молодшим, повним соціальної енергії, готовим до подолання перешкод, які стояли на його шляху.

Найуспішнішим російське самодержавство було в продукуванні невдоволення та радикальної опозиції.

Оцінюючи українське XIX століття з перспективи нашого часу, можемо чітко бачити, що це століття передало наступному: зародки модерної української нації та зерна модерного насильства.

Ой горе тій чайці, горе тій небозі,

Що вивела чаєнята при битій дорозі.

В українській історії короткого (1914 - 1991) XX століття немає великого сенсу відокремлювати «мирні» міжвоєнні десятиліття від двох світових воєн. Міжвоєнну добу можна назвати мирною лише номінально. Це була «війна іншими засобами». Тому є сенс умовно говорити про 1914 - 1945 роки як про одну велику Тридцятилітню війну XX століття.

Акти масового насильства не відбувалися самі собою — вони були повʼязані довгим ланцюгом причинно-наслідкових та інших звʼязків.

Східну Європу називають «раєм для генералів».

Про Східну Європу кажуть, що у світі важко знайти інший такий реґіон, де будівництво імперій та націй було би предметом цілковитої невизначеності. Це добре видно на прикладі карти конкуренції імперських та національних проектів у Східній Європі: на українських землях не було жодної території, на яку би не претендували одночасно щонайменше два націоналізми і дві імперії.

Боротьба за Україну вирішувала долю не лише України, але й усієї Східної Європи, а з огляду на особливо важливу роль цього реґіону у світовій геополітиці мала певний вплив і на весь світ.

Якби нації мали паспорти, то в українському під датою народження писало би «1914».

… більш за все інше Перша світова війна залежала від долі України …

До 1914 року між європейськими імперіями діяла неписана джентльменська угода, що жодна з них не використовуватиме національне питання як зброю проти іншої. Перша світова війна не була джентльменською.

Перша світова війна була одним із найголовніших поворотних пунктів у світовій історії. Вона закінчила те, що почала Французька революція 1789 року: ліквідацію старого режиму.

Перша світова війна стала наймасовішим вторгненням модерності в традиційний селянський світ.

Війна соціалізувала, націоналізувала і модернізувала селян.

Українська революція — як опера Верді «Трубадур»: її винятково заплутаний сюжет неможливо розповісти, не збившись або не пропустивши важливі епізоди. Тому оповіді про українську революцію неминуче вибіркові. Історики вибирають моменти, які найкраще пасують до їхніх схем.

Оскільки Україна була не простим, а стратегічно важливим пограниччям, перебіг Української революції впливав на центри влади в Центральній та Східній Європі: у Берліні, Варшаві й Відні, а передусім — у Москві, новій (із 1918 року) російській столиці.

Місцеві більшовики були, однак, надто слабкими, щоб самостійно утвердитися на українських землях. Більшовизм міг бути внесений в Україну тільки ззовні, з Росії, «на кінчику багнета».

Як для російських лівих, так і серед російських правих ідея України як окремої, навіть автономної держави була анафемою. Національні відмінності виявилися сильнішими за ідеологічну близькість.

У вагоні - Директорія,

під вагоном - територія.

В Україні державна влада діяла лише у великих містах і вздовж залізниць. Поза ними вирувало море анархії, де влада була безпорадною.

Te, що українські соціалісти називали «народом», у часи кризи ставало самокерованим натовпом. А від натовпу нічого, окрім суду Лінча, не дочекаєшся.

Поєднання соціалізму та націоналізму стало джерелом і сили української національної революції, і її слабкості. Сили — бо в критичні моменти її лідери спромоглися мобілізувати під свої прапори значну частину населення; слабкості — бо не змогли забезпечити правопорядку, наслідком чого була ескалація насильства.

Згоду більшовиків піти на компроміс із національними рухами на окраїнах називають одною з головних причин їхньої перемоги. Цей компроміс між двома силами, жодна з яких не могла встановити контроль на периферіях колишньої Російської імперії, набув форми Союзу Радянських Соціалістичних Республік.

Тому це помилка - говорити про повну поразку Української революції. За словами Івана Лисяка-Рудницького, «[в)она не досягла своєї остаточної мети, але вона внутрішньо переродила суспільство України, вона створила Україну як модерну політичну націю. На цьому фундаменті з того часу розвивається все дальше українське життя».

Ззовні українське село нагадувало мирний вишневий сад, пейзанську благодать, тиша і сон серед білих хаток, дівчата за плетеними тинами, воли біля скрипучих журавлів. Все це було маскарад — не більше. За декораціями творилось щось таке, що слабо нагадувало селянську ідилію. Слизьке тіло бандита — ось що звивалося за кулісами малоросійської опери. Обріз і ручна бомба ховалися під спідницею української красуні.

Гасло селянських виступів «Ми за радянську владу, але без комуністів!» в Україні звучало водночас і соціально, і національно. Із ним сусідували гасла чисто націоналістичні: «Хай живе незалежна Україна!», «Не дамо хліба в Московію!», «Бий жидів і москалів!».

Щоб стати модерним, треба було спершу стати національним.

Насправді треба говорити не про одну, а про дві українізації: одну проводили «згори» більшовики; друга, ініційована «знизу», була продовженням національно-революційної стихії.

Радянська Україна випадала з-під контролю Кремля. Революційний потяг, який збудували більшовики, перестав відзиватися на команди машиніста й рушив власною дорогою. Українці ставали нацією із власною політичною елітою та повноцінною, високою, а не «селянською» культурою.

Українське село ніколи не жило так добре, як у 1920-х.

Селянські повстання проти колективізації проходили по всьому CPCP, особливо в зернових зонах. Але Україна була виразним лідером: на неї припадала майже половина повстань. До того ж бунти в Україні набирали національного виміру.

Замість того, щоб стати фортецею більшовизму, Україна перетворювалася на троянського коня.

У 1932-33 роках в Україні був не один, а два голоди. Перший, 1932 року, був дійсно всесоюзним; другий, 1933 року, був нависне спрямований проти України. Без цього другого голоду людські втрати України були б на декілька порядків нижчими.

Український голод показав темний бік модерності, який багато хто волів ігнорувати: у «новому прекрасному світі» в імʼя поступу можна було грабувати, вбивати мільйони людей і робити це цілком безкарно, якщо ці вбивства обґрунтовувалися «історичною необхідністю» і робилися в імʼя історичного поступу.

Як писав у своїх спогадах виходець із далекого підгірського села львівський художник-модерніст Карло Звіринський, у 1920-х мало хто в його селі називався українцем, але в 1930-х уже мало хто називався русином.

Про Західну Україну як про один цілісний реґіон на початку міжвоєнної доби можна було говорити лише примружившись. Однак під кінець цієї доби Західна Україна виглядала досить цілісною — тут значно зросло число тих, хто говорив про себе як про українця.

Українське питання в міжвоєнну добу стало тим, чим було польське питання в XIX столітті: найбільшим нерозвʼязаним національним питанням Центрально-Східної Європи.

Міжвоєнна польська держава є прикладом того, як «ізм» перетворюється на «азм», коли стає державною ідеологією. В історії марксизму прикладом такого виродження був СРСР.

Про політику міжвоєнної Польщі кажуть, що вона була гіршою за злочин — вона була дурістю. Замість того, щоб наблизити до себе українців і завоювати їхню лояльність, особливо на фоні того, що переживали їхні земляки в 1930-х роках у Радянській Україні, вона віддаляла їх.

Політика націоналізації, однак, приводила до протилежних наслідків: замість асимілюватися, українці зміцнювалися в українськості.

Українське питання не належало до політичних пріоритетів Гітлера. Для Гітлера українське питання було лише «розмінною монетою» при підготовці до нової війни.

Загальна історія модернізації в Європі вкладається в просту схему: чим далі на схід, тим сильніша роль держави в її проведенні. Зокрема, держава була головним постачальником робочих місць. Тому поразка української держави означала не лише національну поразку — для українців це було ще й соціально-економічною катастрофою.

Поведінка Бандери задовольняла жагучу психологічну потребу української молоді в національному герої.

Молодим націоналістам залежало на тому, щоб загнати все українське життя в підпілля — а там, у підпіллі, вони автоматично стануть головною українською політичною силою.

Тому питання, чи була ОУН фашистською організацією, треба переформулювати: до якої міри вона була фашистською і до якої — не була?

Якщо напередодні війни Західна Україна дійсно стала Україною Західною, то ми не повинні забувати, яким був тоді цей Захід і який приклад він давав українцям.

Те, що дехто намагається зобразити як "російську славу", було перш за все українською війною. Жодна європейська країна не постраждала більше від глибоких ран, завданих своїм містам, своїй промисловості, сільському господарству, людській силі.

Радянізація знищила місцеву еліту та громадські структури, котрі могли стримувати насильство. Вона призвела до атомізації суспільства, втрати суспільної довіри та солідарності. Через це рівень опірності насильству став дуже низьким. Радянізованому суспільству легко навʼязати свою владу і волю: це може зробити будь-яка добре зорганізована меншість.

Що стосується війни на Сході, дуче, то, звичайно, вона буде сувора. Але ні на мить я не сумніваюся в успіху. Передовсім я сподіваюсь, що ми зможемо надовго забезпечити собі спільну базу продовольства на Україні. Вона поставлятиме ресурси, які нам будуть потрібні.

Нацистський окупаційний режим у певних рисах був схожий на радянський. Були, однак, засадничі відмінності. Радянська система вимагала від своїх громадян постійної демонстрації лояльності та любові. Німецький режим не дбав про такі речі.

Кажуть, що Гітлер міг би перемогти, якби замість свастики вивісив у Києві український тризуб. Але тоді він не був би Гітлером. На відміну від нього, Сталін розігрував українську карту набагато вправніше.

Направду не можна було приховати пасивну поставу українців до війни і радянських переможців. Населення залишало по собі враження понурої стриманості, і воно не звертало на нас увагу. Хоча офіцери, котрі супроводжували нас, приховували або ж прикрашали поведінку українців, наш російський водій проклинав їх, на чому стоїть світ, що українці не билися у битвах і через те тепер росіянам довелося визволяти їх.

Брак зовнішньої підтримки прирікав УПА на поразку. Це було хронічною хворобою українського націоналізму: у критичні моменти він опинявся з декількома ворогами сам на сам. Але тим більше викликає подив саме існування УПА. Її можна було не любити, окремі її дії були злочинними — але сам факт її відчайдушної та впертої боротьби не може не викликати подиву й поваги.

Україна була поневоленою, але державною нацією.

Сталін розвʼязав українське питання, обʼєднавши всіх українців у межах однієї української держави, але водночас позбавив його міжнародного виміру. Він закатав українців, як сардини, у консерву, і відтоді українське питання стало майже виключно внутрішнім питанням СРСР.

Обидві світові війни та революція були наймасовішим уторгненням модерності у світ українських сіл, єврейських штетлів, кримсько-татарських поселень і привели до майже повного знищення традиційного суспільства.

Україна народилася у вогні війни та революції. А це означає, що вана відповідно має родові травми воєнного і революційного насильства.

У 1991 році в Україні було важко знайти родину, власність у якій переходила би з рук у руки протягом трьох поколінь.

Війни призвели до величезних втрат серед усіх груп населення. Були, однак, групи, які пропорційно зазнавали втрат найбільше: чоловіки призовного віку, євреї та середній клас. Відбувався «дарвінівський добір навпаки»: від репресій і на фронті найперше гинули найактивніші, найчесніші, найінтеліґентніші, найпрацьовитіші.

У повоєнній Україні українська ідентичність існувала у двох формах — національній та радянській.

Наскільки росіяни були обʼєднані в памʼяті про війну, настільки українці — розʼєднані.

Однак радянська модернізація виявилася неконкурентоздатною, щойно масове насильство почало вивітрюватися з Європейського континенту. Насильство не може творити нічого сталого.

Поїзд Махна стояв навпроти перону, і у паровоза стовпився народ.

Махно кричав:

— В топку його, чорта патлатого! Бач, паразит, розʼївся!

Ми підійшли і побачили, як Щусь, Лютий і Ленетченко возилися на паровозі з надзвичайно товстим бородатим дідом у чорному.

Він стояв на колінах біля топки... Всі принишкли. Священник захищався, але дужі руки схопили його. Ось зникла у дверцятах голова, затряслися руки. Момент - зникли і ноги. Чорний дим повалив із труби, понесло гаром. Натовп, мовчки спльовуючи, відходив убік.

Виявилося, що на станції поп агітував повстанців припинити війну з німцями в імʼя Бога та гуманності…

Один єврейський солдат з Бердичева зійшов з розуму. Він витирав свою шаблю об траву від крові, і з кожною відрубаною головою кричав: "Це за мою вбиту сестру, це відплата за мою вбиту матір!". Єврейський натовп стояв мовчки, затаївши дух.

Я добре запамʼятав одного з таких українських поліцаїв, одягненого в традиційну вишивану сорочку й елегантну свитку. Він бив нас залізною палицею. З часом його удари ставали методичними і починали опускатися навіть на наші голови. Кожний удар виривав шматочок плоті з наших тіл. В когось цей поліцай вибивав очі, іншим відривав вуха. Коли його палиця зламалася, він недовго думаючи схопив із вогнища недогарок і вдарив ним мого сусіду по голові. З розтрощеного черепа бризнув мозок, краплі впали на моє обличчя й одяг. Нещасний одразу ж сконав. Тяжко дихаючи, убивця повернувся до стіни, щоб трохи перепочити. Вигляд його хижого обличчя, червоних очей і роздутих жил був страшним і відразливим.

Екстремальне насильство було наслідком того, що влада в Україні справляла новий тип держави — «держави-вбивці», яка не просто має монополію на насильство: насильство є самою її сутністю. Без масового насильства вона не може існувати. Такими державами були СРСР та нацистська Німеччина.

Революції є періодами «прекрасного божевілля» - ілюзії, що «новий прекрасний світ» уже дуже близько, за поворотом. Залишилося лише знищити останні перешкоди на шляху до перемоги: поміщиків, куркулів, євреїв тощо. Ініціатори масового терору вважали, що на їхньому боці правда і логіка історії, тому виправдовували гекатомбу жертв історичною необхідністю.

За кожних обставин треба намагатися бути не на боці катів. Солідаризуватися треба не з тими, хто вбивае, а з тими, кого вбивають.

Для побудови нової української нації, окрім героїв, готових віддати свої життя заради ідеалів, потрібні герої, які би демонстрували просту людську порядність та жертвували життям заради інших. Таких випадків немало: дослідження долі вʼязнів гітлерівських і сталінських таборів показує, що майже всі, хто вижив, вижили завдяки чиїйсь допомозі.

Я розумію, що Ви стараєтеся звільнити мене. Але я прошу Вас нічого не робити... Поза небесами це єдине місце, де я 6 хотів бути. Ми тут всі рівні. Поляки, євреї, українці, росіяни, литовці чи естонці. Я тут єдиний священник. Я не можу уявити, що вони робитимуть без мене... Коли я відправляю Літургію, всі вони моляться. Вони моляться різними мовами, але ж чи Господь не розуміє всіх мов? Вони помирають по-різному, і я допомагаю їм перейти міст.

Систематичність, із якою радянські спецслужби винищували лідерів українського націоналізму, показувала, що Кремль ставився до цього руху дуже серйозно.

Історична памʼять — це не лише про те, що суспільство памʼятає, але й про те, що воно погоджується забути.

Мемуари пишуть ті, хто був біля війни. У другому ешелоні, у штабі... Вони залишаться живими, повернуться додому і з часом стануть основою організацій ветеранів. Відростять животи, обзаведуться лисинами, прикрасять груди пам'ятними медалями, орденами й будуть розповідати, як по-геройськи вони воювали, як розгромили Гітлера. І самі в це увірують! Вони й поховають світлу памʼять про тих, хто загинув...

Вони покажуть війну, про яку самі мало що знають, у романтичному ореолі. Як все було добре, як прекрасно! Які ми герої! І те, що війна - це жах, смерть, голод, підлість, підлість і підлість, відійде на другий план. А справжні фронтовики, яких залишилося півтори людини, та й ті безмозкі, зіпсовані, будуть мовчати.

Україна втратила за час війни тринадцять мільйонів людей. Се ще, так би мовити, з оптимістичною неточністю... Таким чином, Велика Удовиця втратила сорок відсотків своїх убитими, спаленими, покатованими, засланими в заслання, вигнаними в чужі землі на вічне блукання... жодна людина ще не сказала мені про сей історичний жах з плачем чи бодай би з сумом. Ні. Або мовчать, замовчують, або байдужі, або якось всміхаються між іншим, щоб не подумав часом хто, що їм жалко, бо се було б політично шкідливим.

Радянська версія минулого була вигідна, бо ховала травми минулого. Той, хто про них нічого не знав, міг бачити світ у феєричній перспективі — як казку про боротьбу комуністичного добра з капіталістичним злом, яка врешті-решт закінчиться перемогою над цим злом у світовому масштабі. Радянські люди, будуючи комунізм, могли почуватися особисто причетними до цієї перемоги.

В українських шістдесятників на початках не було нічого анти-радянського. Усі вони були продуктом радянської системи.

У 1960-х роках уперше в українській історії мешканці міст випередили за чисельністю сільське населення. Цей показник вважають одним із головних показників модернізації суспільства. Формально Україна стала модерною урбанізованою нацією.

…Сивий Львове! Столице моєї мрії,

Епіцентр моїх радощів і надій!..

Я до тебе прийшов із захопленням сина.

Од степів, де Славута легенди снує,

Щоби серце твоє одчайдушно левине

Краплю сили хлюпнуло у серце моє.

Революція 1968 року програла не лише в Празі — вона програла у всій Європі. Політичний істеблішмент повсюди втримав владу. У тому сенсі революція 1968 року нагадувала революцію 1848-20. Про обидві революції говорили як про поворотні пункти, на яких історія забула повернути. Проте, як і у випадку з революцією 1848 року, те, за що боролися і що програли революціонери з покоління 1960-х, стало новою реальністю всього за декілька десятиліть.

Імперії гинуть не від сепаратизму на пограниччі, а від кризи в центрі.

Українська незалежність 1991 року не впала з неба, як часто про неї кажуть. Вона постала внаслідок компромісу декількох сил, жодна з яких не мала достатньої снаги встановити монопольну владу над Україною. У тому сенсі кінець Української РСР нагадував її початок.

Протягом декількох років — особливо віднедавна — я одержимий думкою про майбутню катастрофу.

Маю на увазі, звичайно, насамперед Східну Європу з Росією на чолі... Думаю, що я не перебільшую: у 70-му або найпізніше у 71-му ми станемо свідками вибуху не тільки в Польщі, але і в Радянському Союзі.

Не тому, що люди там такі страшенно зайняті думками про свободу, демократію, вдосконалення соціалізму тощо, а тому, що вони не можуть так далі жити, коли йдеться про "побутові" умови…

Політично ми стоїмо перед наростанням націоналізмів нацистського типу. Так є у самій Росії, так є на Україні та інших ресубліках, так й у самій Польщі… Якщо настане цей вибух, буде він цілковито сліпим, коли люди будуть різати одні одних, знову відродиться проблема Львова, Ризького миру і т.д., і тим разом ми будемо готові остаточно загинути під завалами цього катаклізму.

Українська опозиція заявила, що у вільній Україні будуть пошановані права не лише українців, але й росіян, євреїв, татар та інших національних меншин. Це був справжній переворот.

Головним у дискусії між реалітетниками та націоналістами було питання «еволюція чи революція?». Дискусія «еволюція чи революція?» закінчилася на користь реалітетників.

В історії ж немає нічого неможливого. Важливо не сприймати історичну реальність як щось дане наперед, а навпаки, працювати всупереч неї та формувати нову реальність. Або, як писав Іван Франко, «против рожна перти, против хвиль плисти».

Поки (і якщо) станеться українсько-російське примирення, українцям важливо досягти українсько-українського примирення — примирити різні частини України щодо візії минулого та майбутнього.

… мало відрізняються один від одного. Якщо зникне один, його місце заступить інший (...) Жодний з них не був незамінним, і якість націоналістичної думки від цих замін не постраждала б.

Ті, хто хоче поглинути іншу націю чи етнічну групу, намагаються звести до мінімуму різниці між своєю мовою і мовою тих, кого хочуть асимілювати, щоб позбавити їхню мову гідності. Ті ж, хто хоче вберегти свою окремішність від поглинання, намагаються ці різниці максималізувати й надати своїй мові майже сакрального значення.

Близькість цих говірок зовсім не означала, що населення давньої Русі розмовляло однією «давньоруською мовою». Такої мови не існувало. Вона є плодом фантазій політиків та недобросовісних науковців. Але так само не існувало української, білоруської та російської мов. Існував матеріал для їхнього творення.

Не мова творить націю, а нація творить мову.

Мовну ситуацію домодерної та ранньомодерної доби описують як диглосію: співіснування двох мов, кожної зі своєю сферою вжитку. Така ситуація була універсальною.

Спроби руської еліти розвивати дві власні мови — сакральну та секулярну — закінчилися тим, шо вона залишилася без жодної. Довелося починати із чистого аркуша. І першу позицію на цьому аркуші зайняла поема Котляревського «Енеїда» (1798), написана новою, народною мовою.

Дві фундаментальні риси домодерної мовної ситуації: по-перше, ніде й ніколи не існували чисто одномовні землі; по-друге, мова не слугувала критерієм ані національної належності, ані імперської лояльності.

Мова рідна, слово рідне!

Хто вас забуває,

Той у грудях не серденько,

А лиш камінь має.

Мовне питання стало ще одним «подарунком», який минуле зробило сучасній Україні. Воно має глибоке історичне коріння, тому навряд чи вдасться розв'язати його швидко.

Нам треба привчитися жити з мовним питанням. Воно — як хронічна хвороба, котра докучає, але від якої не вмирають.

Проголошення української незалежності стало найбільшим внеском України у світову історію.

Щоб подолати історичну відсталість, треба розбити імперію.

Історія пізньої Російської імперії та Радянського Союзу переконує: якщо сила і провокує економічний розвиток, то ненадовго. На довшу мету діє протилежне правило: хочеш мати сталий розвиток — треба обмежувати насильство.

Щоб вирватися з бідності, треба бути нацією.

… коли ми були в Києві, хлопці з західних областей пробували роздерти нас на куски. Вони кричали, що ми сепаратисти, комуністи і що ми прийшли розділити Україну і відокремити Донбас від України. Наші депутати з Донецької області пояснювали людям, що більше девʼяноста відсотків країн у світі живуть відповідно до принципу федеративної системи, такі, як Швейцарія, США, Німеччина, Австрія, і що вони живуть не гірше, ніж ми.

Історія української незалежності слугує одним із головних доказів того, що теорія Гантінґтона помилкова: Україна колеться, але не розколюється.

Українська нація таки існує. Тому стратегічне завдання — не будувати Україну, а модернізувати її.

Київ розмовляє тією ж мовою, що й Донбас, але голосує, як Галичина.

Якщо історія має чогось навчити лідерів посткомуністичних країн, то це наслідування не другорядних західних речей, а головного революційного принципу: правові інституції можуть вижити лише тоді, коли вони відповідають суспільним потребам.

Щоб революційні реформи вдалися, треба, щоб у значної частини суспільства склався правильний набір цінностей.

На щастя, історія не є вʼязницею. Вона підказує, що не варто чекати автоматичних швидких змін, але не виключає їх узагалі. Однією з найфундаментальніших змін, які сталися в історії України, є новий ціннісний зсув.

Ще однією умовою подолання минулого є наявність кризи.